Чинк одразу збагнув, що противник сильніший за нього, що він заманив його в пастку, і напружував кожний свій м’яз, щоб дістатись до табору. Койот біг значно швидше, він кількома стрибками наздогнав Чинка і з радісним виглядом куснув його спочатку за один бік, а потім за другий, наче жартуючи з Чинком.
Чинк заверещав і побіг щодуху, але мучитель не облишив його, поки він не влетів у табір, а ми виявились недосить чулими, бо посміялися з Чинка разом з койотом. І ніхто з нас не пожалів цуценяти, хоч воно й постраждало, виконуючи наказ.
Ще одна подібна спроба, правда, не з такими неприємними наслідками,— і Чинк вирішив надалі не чіпати цього койота.
Проте зовсім не так вирішив койот, який знайшов для себе нову і чудову розвагу. Він цілісінькі дні вештався навколо табору, дуже добре усвідомлюючи, що ніхто не наважиться застрілити його. Справді, замки всіх наших рушниць були опечатані урядовим агентом, а солдати стежили за тим, щоб ніхто не порушував закону.
Отож, койот весь час лежав недалеко від наметів, чекаючи бідолашного Чинка, і користався будь-якою нагодою, щоб дошкулити йому. Чинк переконався, що коли він відійде хоч на сотню кроків від табору сам, то койот неодмінно поженеться за ним, буде кусати його і гнатися аж до намету хазяїна.
Це повторювалось день у день, і, нарешті, життя Чинка перетворилось на справжню муку. Тепер він не наважувався відійти далі ніж за п’ятдесят кроків від намету. І навіть тоді, коли ми їхали куди-небудь і брали Чинка з собою, злий і нахабний койот біг слідом за нами, тримаючись збоку або ззаду і шукаючи нагоди вчепитися в Чинка зубами, щоб зіпсувати йому всю втіху від прогулянки. Проте койот біг на такій відстані, щоб ми не могли дістати його гарапником, а коли ми зупинялися, щоб узяти камінь, він одбігав і тримався трохи далі.
Одного дня Обрі пересунув свій намет на милю вище по берегу струмка, і відтоді ми бачили койота не так часто, бо він теж перебрався туди. Як і всі задираки, що не зустрічають відсічі, він ставав дедалі зухвалішим, і життя маленького бідолашного Чинка стало, нарешті, справжнім царством жаху, а його хазяїн тільки сміявся.
Обрі оголосив, що він пересунув свій намет для того, щоб знайти кращу траву для коня. Та скоро виявилось, що він просто хотів на самоті випити пляшку віскі, яке десь роздобув. Проте одна пляшка була тим, з чого Обрі тільки починав. На другий день він сів на коня, сказав: "Чинк, стережи намет" і поїхав через гори до найближчого шинку. І Чинк залишився сам, слухняно згорнувшись в клубок біля входу в намет.
III
Чинк, незважаючи на свій ще цуценячий розум, був відданим сторожовим собакою, і його хазяїн знав, що він буде стерегти намет так добре, як тільки зможе.
Увечері того дня недалеко від намету Обрі проїжджав якийсь горець. Коли він наблизився на таку відстань, що його могли почути, він, за звичаєм, зупинився і закричав:
— Еге-гей, Білл! Еге-гей!
Не діставши ніякої відповіді, горець підійшов до дверей, де його зустріло, як він потім казав, "дивне на вигляд цуценя, в якого шерсть стала дибом". Чинк (це був, звичайно, він) зустрів горця лютим гарчанням, і той відійшов.
Горець зрозумів, що в наметі нікого нема, і поїхав своєю дорогою. Настав вечір, але хазяїн не приїздив і нікому було нагодувати Чинка, який дуже зголоднів.
В наметі був мішок з копченою свининою, але її аж ніяк не можна було чіпати. Хазяїн сказав Чинку: "Стережи", і Чинк швидше помер би з голоду, ніж доторкнувся б до неї.
Він наважився трохи відійти від намету, сподіваючись зловити мишу або знайти щось їстівне, щоб утамувати голодний біль в шлунку, та несподівано на нього накинувся койот, і Чинк, як і колись, прожогом влетів до намету.
І в цю мить з ним сталася раптова зміна. Згадка про обов’язок сповнила його мужністю, подібно до того, як крик кошеняти перетворює кішку на справжню тигрицю.
Чинк був ще тільки цуценям, багато чого не розумів, але в ньому вже відчувалася сила, яка обіцяла з часом виявитися повністю. Тієї миті, коли койот спробував убігти за ним у намет, у намет його хазяїна, Чинк забув про страх і як скажений кинувся на свого ворога.
Звірі розрізняють справедливі й несправедливі вчинки. Справедливість була цілком на боці маленького зляканого собаки, і, здавалось, койот і Чинк розуміли це. З лютим гарчанням койот відступив, присягаючись, на свій лад, роздерти собаку на шматки. Проте він не наважився зайти до намету, хоч йому й дуже хотілося.
Потім почалася справжня облога. Койот повертався щохвилини і кружляв навколо намету, із зневажливим виглядом гребучи землю задніми лапами і підходячи до відкритого входу, де його негайно зустрічав, носом до носа, маленький нещасний Чинк. Він був напівмертвий від страху, та відвага одразу ж спалахувала в його серці, як тільки він бачив загрозу речам, які охороняв.
Весь цей день Чинк нічого не їв. Він тільки зміг двічі чи тричі вислизнути з намету, щоб напитись із струмочка води, але так само легко знайти їжу він не міг. Можна було прогризти дірку в мішку і з’їсти трохи копченої свинини, але не зробив цього, бо йому довірили стерегти її. Чинк міг також вибрати нагоду кинути свій пост і нишком прослизнути в наш табір, де його, напевно, добре б нагодували. Однак ні: скрута розвинула в нього кращі собачі якості. Він був готовий померти на своєму посту, якби в цьому виникла потреба, щоб виправдати довір’я свого хазяїна, який десь гуляв.
Протягом чотирьох жахливих днів і чотирьох ночей хоробрий маленький собака не відступав і охороняв намет і хазяйське добро від койота, що вселяв у нього смертельний жах.
На п’ятий день старий Обрі помітив, що він не дома, і зрозумів, що його табір в горах охороняється всього тільки маленьким собакою. Він уже стомився від гульні. Сівши на коня, Обрі вирушив через гори додому. Він був тверезий, але почував себе погано. По дорозі Обрі згадав, що він нічого не залишив Чинку їсти.
"Сподіваюсь, собаченя не перевело все м’ясо", подумав Обрі, і швидше погнав коня. Нарешті, він виїхав на вершину гори, звідки було видно намет. Намет стояв на місці, а біля входу з гарчанням шкірили один на одного зуби великий лютий койот і маленький Чинк.