— Вас уже тричі питали зранку. Зараз пів на дванадцяту.
Слово "питали" означало, що питав сам шеф. Сімон скоса подививсь на двері.
— Я заспав. Зате зустрів одну прекрасну людину.
— Жінку?
— Жінку. Знаєте, обличчя таке гарне, ніжне, правда, ледь-ледь змарніле... а рухи, такі рухи... її щось мучить, не знаю тільки що...
— Ви краще переглянули б справу Гійо.
— Само собою.
— Вона одружена?
Сімон раптом прокинувся від своїх мрій.
— Не знаю... Але якщо й одружена, то невдало. У неї були труднощі з грішми, які зрештою владналися, і вона зразу повеселішала. Мені подобаються жінки, яким гроші приносять радість.
Секретарка знизала плечима.
— Тоді вони всі вам подобаються.
— Майже,— відповів Сімон.— Крім зовсім молоденьких. І він заглибився у справу. Двері прочинились, і метр
Флері просунув голову в кімнату.
— Мосьє Ван ден Беш... на хвилинку І
Сімон перезирнувся з секретаркою. Потім підвівся і пройшов до кабінету, обставленого в англійському стилі, кабінету, який він ненавидів за бездоганність.
— Ви знаєте, котра година?
Метр Флері пустився вихваляти точність, працьовитість і закінчив свою промову хвалою власному довготерпінню і терпінню мадам Ван ден Беш. Сімон дивився у вікно. Йому здавалося, ніби з давніх-давен у його житті раз у раз повторювалася така сама сцена, ніби1 він завжди стояв у цьому кабінеті і вислуховував одні й ті самі докори; йому здавалось, ніби щось невидиме стискає його обручем, душить" намагається позбавити життя. "Що я зробив,— несподівано подумав він,— що я зробив за своїх двадцять п'ять років? Тільки й знав, що переходив від учителя до вчителя, вислуховував догани, та ще й вважалося, ніби я маю бути за них вдячний". Уперше в. житті це питання постало перед ним так гостро, і він несвідомо вголос промовив:
— Що я зробив?
— Як? Ви нічого не зробили, дорогий друже, в тому-то й біда: ви нічого не робите.
— Я навіть думаю, що ніколи й нікого не кохав,— вів далі Сімон.
— А я не вимагаю, щоб ви закохалися у мене чи в стару Алісу,— вибухнув метр Флері.— Я прошу одне: працюйте! Моє терпіння також має межі.
— Все має межі,— задумливо сказав Сімон.
Йому все здавалось нереальним, безглуздим. Ніби ЗІІІ днів десять не спав, не їв, помирав зі спраги.
— Ви глузуєте з мене?
— Ні,— відповів Сімон.— Вибачте, я буду стараннішим.
Задкуючи, він вийшов з кабінету, сів за стіл і, не помічаючи здивованого погляду Аліси, обхопив голову руками. "Що це зі мною? — думав він.—Що ж це зі мною?" Він намагався пригадати: дитинство в Англії, студентські роки, пристрасть, так, саме пристрасть у п'ятнадцять років до материної приятельки, що за тиждень просвітила його; легке життя, веселі друзі, дівчата, автостради, залиті сонцем...
усе кружляло в пам'яті, і пі на чому він не міг сппнитися. Може, нічого з ним і не було. Просто йому двадцять п'ять рокіз.
— Не журіться,— сказала мадам Аліса.— Він пересердиться, ви ж знаєте.
Сімон не відповів. Він щось задумано креслив олівцем по бювару.
— Краще подумайте про вашу нову знайому,— додала вже стривожена мадам Аліса.— Чи то пак про спразу Гійо,— поправилась вона.
— У мене немає ніякої нової знайомої,— мовив Сімон.
— А та, з котрою ви зустрілися сьогодні вранці. Як її звати?
— Не знаю.
І справді, він пе знав навіть її імені. У Парижі є людина, про яку він нічогісінько не знає, і саме' це вже чудово. Саме це вже несподіваний дарунок. 6 хтось на світі, про кого можна цілі дні уявляти все що заманеться.
Лежачи у вітальні на дивані, Роже, страшенно стомлений, повільно курив сигарету. Мало того, що він був цілий день на дебаркадері, стежачи за прибуттям ваговозів, він ще й вимок під дощем, а на додачу, коли настав час обідати, мусив негайно виїхати на Лілльське шосе, де сталася аварія, яка йому обійдеться більш як у сто тисяч франків. Поль прибирала зі столу.
— Як там Тереза? — запитав він.
— Яка Тереза?
— Ван ден Беш. Сьогодні вранці я бозна-чому згадав її ім'я.
— Усе залагоджено,— сказала Поль.— Я оформлятиму її квартиру. Я нічого не розповідала тобі, у тебе стільки неприємностей...
— Гадаєш, те, що ти їх позбулася, завдасть мені ще більше прикрощів?
— Ні, я просто думала...
— Поль, ти вважаєш мене непоправним егоїстом?
Він сів на дивані і втупив у неї свої вирлаті голубі очі. Поль добре знала цей його лютий вигляд. Тепер їй доведеться заспокоювати його, присягатися, що він найкращий у цілому світі — в певному розумінні так воно й було — і що вона з ним зазнала багато щастя. Вона підсіла до нього.
— Ти не егоїст. Ти дуже заклопотаний своїми справами, цілком природно, ти про них і говориш...
— Ні, я хочу сказати — стосовно тебе... Ти мене вважаєш непоправним егоїстом?
Несподівано він зрозумів, що думав про це цілий день, напевне, відтоді, як напередодні покинув її саму біля під'їзду і помітив її розгублений погляд. Поль вагалася: ще жодного разу він не ставив їй такого запитання, може, саме час усе з'ясувати? Але в неї був чудовий настрій, впевненість у собі, а він :такий стомлений... І вона відступила.
— Ні, Роже. Правда, часом я почуваю себе трохи самотньою, не такою вже молодою, нездатною встигати за тобою. Але я щаслива.
— Щаслива?
— Так.
Він знову ліг на диван. Вона сказала "я щаслива", і потайне тривожне запитання, що не давало йому спокою цілий день, відпало саме собою. Йому цього тільки й треба.
— Розумієш, усі ті дрібні пригоди, це... Одне .слово, ти сама знаєш, чого вони варті.
— Знаю, знаю,— тихо сказала вона.
Поль подивилася на нього, на його заплющені очі, і він їй здався зовсім дитиною: лежить собі на дивані, такий великий, дебелий, і по-дитячому питає: "Ти щаслива?" Він просїяг до неї руку, вона взяла її і сіла поруч. Він усе ще не розплющував очей.
— Поль,— промовив він,— Поль, ти ж знаєш, без тебе, Поль...
— Так, зпаю...
Вона нахилилася, поцілувала його в щоку. Він уже спав. Невловним рухом він вивільнив свою руку з рук Поль і поклав її собі на серце. Поль розгорнула книжку.
За годину він прокинувся, пожвавішав, глянув на свій годинник і заявив, що вже час піти десь потанцювати і випити, щоб забути всі ті прокляті ваговози. Поль хилило на сон, та коли Роже щось забагнеться, йому нічого не доведеш.