Верблюди зупиняються, "шах" розпочинає суд: один за одним ідуть невільники на страту — хто мужньо й гордо, хто просить пощади; у "шаха" обличчя холодне, "шахиня" усміхається — їй любо дивитися на кару, вона змахує хустиною, і злітають з пліч голови, і немає меж людському горю.
Та враз пронизує простір свист — то біля фортеці Нарікала, яку ледь звідси видно, зібрався "грузинський повсталий народ", уже чути тупіт кінських копит, уже видно, як скачуть шалені коні, а попереду вершник із сванським прапором на древку: білий лев з роззявленою пащею лопотить у піднебессі, за прапороносцем — видимо–невидимо кінноти.
Микола Іванович вдивляється, щось знайоме йому бачиться в поставі прапороносця, він протирає окуляри, бо не вірить своїм очам: вершник з прапором наближається.
Гулак поглядає в бік "шахського" табору, де зараз має відбутися сутичка, і торопіє з подиву: на верблюді сидить не шах, а російський цар у треуголці, в мундирі з аксельбантами, а довкола нього міністри в чорних фраках і жандарми в уніформі — миттю переодяглись учасники карнавалу.
Вершник уже близько. Та це ж Гіві!.. Нараз глухнуть вуха — під ногами верблюда, на якому сидить "цар", розривається димова шашка, що імітує вибух бомби, "цар" падає долі — чи не так було справді з Олександром II? — хитнувся натовп, вершник зовсім близько, а на древку вже не лев, а багряне полотнище.
Тоді від Гянджинських воріт рушили з місця галопом кінні жандарми, перетяли дорогу прапороносцеві, почувся постріл, тіло вершника випросталося, з–під нього вихопився кінь і дико заіржав, красень парубок падає на землю, його покриває полотнище, верблюди топчуть натовп, "царський" почет кидається на жандармів, і вже не знати, де справжні, а де переодягнуті.
Люд кричить і розбігається, поліція стріляє з револьверів, набережна Кури порожніє, тільки Гулак стоїть закам’янілий, не в спромозі зрушити з місця. На землі лежить убитий Гіві, поруч — полотнище прапора, мов розлита кров. Він дивиться на свого друга і мовчки ридає, хтось бере прапороносця за ноги і волоче, а на його місці яріє червона латка. Все, що залишилося від кінто Гіві, його четвертий вимір.
Петре Умікашвілі
Ми з Ніколо два дні не відходили від Миколи Івановича — після кривавої кееноби він зліг. Це нас зовсім пригнітило: оголошення про те, що 15 березня Гулак прочитає лекцію про Шота Руставелі у приміщенні "Тифліського гуртка", ми помістили в газетах "Обзор" і "Дроеба" того ж дня, коли в Ортачалах був убитий ремісник Гіві. Що примусило старого йти в те сум’яття, де й дужого зіб’ють з ніг і притопчуть, ми не могли збагнути. А може, відчував, що над його знайомим — сусід то був чи просто майстер, у якого Гулак шив взуття, — нависла небезпека?
— Убили Гіві… — у сльозах прошепотів Микола Іванович, коли ми з Ніколо прийшли повідомити його про нашу домовленість з директором "Тифліського гуртка". — А його не можна було вбивати. Це дитина… Він іще не став мужем, а мав ним стати. Це був самородок, який шліфував себе самого, його смерть — блюзнірство, вона волає до Бога о помсту…
Про лекцію на тему "Витязя в тигровій шкурі", здавалось, треба було на якийсь час забути. Гулак, може, й одужає, та на дозвіл провести зібрання була марна надія. Поліція розганяла людей, якщо збиралося на вулиці більше трьох: холоста бомба, ще вибухнула під час кееноби, не провіщала спокою власть імущим.
Проте ніхто з міської управи, зайнятої обшуками по квартирах і арештами робітників, не звернув уваги на газетні оголошення. А Гулак одужав.
15 березня о восьмій годині вечора зал "Тифліського гуртка" на Головінському проспекті був забитий до краю. Те, що для грузинів лекцію про Руставелі прочитає слов’янський учений, безумовно, мало рекламний характер, а нині — після заборони викладання грузинської мови в школах і кривавого розгону кееноби — було ще й виявом протесту. Залу заповнили службовці, вчителі, учні і — головне — простолюд, який досі цікавився хіба що театром масок у балагані на Еріванській площі. Під оплески й захоплені вигуки зайшов до зали і сів у перший ряд знавець Руставелі Акакій Церетелі.
Тоді за кафедру став Гулак. Він поклонився Церетелі, присутність поета його хвилювала, проте був підтягнутий, енергійний, і ми з Ніколо замилувалися нашим старим. На його обличчі не залишилося й сліду від недавньої депресії, і я подумав, що справжнє його воскресіння прийшло до нього крізь лихо чужого йому народу. Валуєвщина у Грузії і розстріл кееноби в Ортачалах розвалили ту стіну, яка довгі роки стояла між ним, слов’янином, і грузинським світом, а зрештою — час замкнутості народного життя скінчився взагалі, нинішня боротьба почала вимагати спільноти всіх покривджених.
Я розглянувся по залі й побачив тут грузинів і азербайджанців, вірмен і росіян — бо ж Руставелі належить усім. З вдячністю глянув на Гулака — адже ніщо так не позбавляє проповідників розбрату ґрунту під ногами, як взаємне ознайомлення народів з культурними традиціями.
— Перш ніж розпочати свою лекцію, — заговорив Гулак лунким голосом, — я хочу попросити вибачення перед вами, що наважуся говорити про "Барсову шкуру" перед людьми, котрі набагато краще за мене знаються на красі й вартості цієї поеми. — Він знову глянув на Церетелі, потім у залу. — Але гадаю, що тут є також люди, мало знайомі з героїчною історією Грузії, з її літературою, і їм, можливо, цікаво буде почути думку слов’янина про чудову поему, про яку говорить кожен, та не кожен читав у оригіналі, і котру ще й дотепер дехто вважає переспівом із перських, аравійських чи індійських джерел.
До мене діткнувся ліктем Ніколадзе: відразу, мовляв, бере Гулак бика за роги; я ж думав, чому Руставелі стає дедалі ближчий людям інших національностей? Для Гулака — зрозуміло: передусім його з поетом єднає спільність доль; співець, якому було дозволено носити золоте перо на шапці, царський бібліотекар, за сміливість слова був вигнаний з двору й помер у вигнанні — в єрусалимському монастирі Святого Хреста… Та ось недавно угорський художник Зічі Михай, який цілий минулий рік прожив у Тифлісі, зарисовуючи типажі, натуру, прислав у подарунок "Тифліському літературному товариству" свою серію ілюстрацій до поеми… Не тільки спільність доль: і для Гулака, і для Михая Руставелі дорогий художньою проповіддю високих моральних засад, які визначатимуть характер суспільної формації.