Червоний бог

Сторінка 8 з 23

Джек Лондон

Отож зробили ноші, і шестеро юнаків понесли Бесета назустріч останній його пригоді, що мала завершити найбільшу пригоду, звану життям. Він майже не відчував свого тіла, бо навіть біль уже не тримався в ньому, але розум його був ясний, а думки просвітлілі. Бесет лежав горілиць на хистках ношах і в тихому екстазі прощався з життям. Він востаннє бачив хлібне дерево біля чаклунової хатини, присмерк під густим склепінням хащів, понуру ущелину між пасмами гір, вапнякову улоговину і плоскогір'я, вкрите чорним вулканічним піском.

Бесета понесли покрученою стежкою вниз до ями, де яскрів і мінився дивовижними барвами Червоний Бог. Здавалось, його сяйво щомить готове було перейти в ніжний спів і грім. Носії переступали через кістки й рештки людських жертв та богів, поминули страхітливе місце, де конали живі ще жертви, і нарешті підійшли до триноги з балкою.

Тут Бесет з допомогою Нгурна й Балати підвівся на ношах, похитуючись від кволості, і ясним, видющим оком уважно подивився на Червоного Бога.

— Хоч раз, о Нгурне, — мовив він, не відриваючи погляду від блискучо-тремтливої поверхні кулі, на якій вигравали всі відтінки вишневого кольору, ладні враз змінитися голосом, шелестом шовку, срібним шепотом, бренькотом золотої струни, оксамитовим посвистом ельфової сопілки і лагідним, ніби притлумленим далиною гуркотом.

— Я жду, — озвався після довгої мовчанки Нгурн, тримаючи в руці топірця на довгому держаку.

— Тільки раз, о Нгурне, — знову сказав Бесет. — Нехай Червоний Бог озветься, щоб я побачив і почув, як він співає. А тоді я рукою дам тобі знак і схилю голову, щоб було зручно вдарити по шиї. Але, відходячи у вічний морок, я хочу, Нгурне, понести з собою у вухах дивовижний спів Червоного Бога.

— А я обіцяю тобі, що жодна голова не буде так гарно прокурена, як твоя, — запевнив його Нгурн, кивнувши своїм людям відтягти мотузками балку. — Твоя голова буде найкращий взірець моєї майстерності.

Бесет спокійно всміхнувся на хвастощі старого. Тієї миті дикуни пустили відтягнену футів на двадцять балку. І Бесета пойняв екстаз від раптового звуку, схожого на грім. І який то був грім! У ньому лагідно дзвеніли всі коштовні метали. В цьому чувся голос архангела. То був найдивовижніший, найкращий з усіх звуків, у якому втілювалась висока мудрість мешканців інших планет. То був голос божий, звабливий і владний. О диво зоряного металу! Бесет виразно бачив, як колір і його відтінки обертаються в звук: уся видима поверхня велетенської кулі здригалася, спалахувала й мінилася, і Бесет не міг сказати, чи то був колір, чи голос. Цю мить на очах у нього відбулося перетворення матерії, перетоплення речовини в енергію.

Час минав. Нгурн нетерпляче махнув рукою, і це вернуло Бесета до дійсності. Він зовсім забув про чаклуна. В голові йому промайнула одна думка, і він аж усміхнувся. Рушниця лежала біля нього на ношах. Він міг ще прикласти її до скроні, натиснути на гачок і розтрощити собі голову.

Але ж це ошуканство. Навіщо воно? Старий людожер, мисливець за головами, хоч більше скидався на мавпу, ніж на людину, а все ж таки повівся з ним по-своєму чесно. Він етично, чемно дотримав їхньої умови. Ні, вирішив Бесет, це буде підлість і для чаклуна велика шкода, як він його обдурить наостанці. Його голова належить Нгурнові, і нехай він собі закурює її.

І тоді Бесет дав знак рукою і схилив голову, підставляючи потилицю. Він зовсім забув про Балату, що була тільки жінкою, та ще й нелюбою. Не бачивши, він знав, що ззаду над ним піднято гострий топірець. Кінець ще не настав, проте на Бесета вже лягла тінь невідомого, передчуття грізного дива: лопалася стіна, що затуляла перед ним уявне. І поки топірець падав, поки його лезо ще не вп'ялося в м'язи й нерви, Бесетові здалося, що він зазирнув у ясне обличчя Медузи-Правди… А коли з дотиком леза на нього ринув морок, останнім проблиском уяви він побачив свою голову, що повільно оберталася в диму священної хатини біля хлібного дерева.

БЕЗСОРОМНИЦЯ

Є оповідання, що їх не сфабрикуєш за літературною і схемою, — сама правда, та й годі. До того ж є й люди, що так оповідають, — анітрохи не засумніваєшся. Отакий був Джуліан Джонс, хоч, мабуть, не кожен читач повірить у те, що він мені розповів. Проте я вірю. І так глибоко я переконаний у правдивості його слів, що хочу, ба навіть і жадаю вмістити свій капітал у цю експедицію й особисто податися в мандри до того далекого краю.

Спіткалися ми з ним в австралійському павільйоні Панамської Тихоокеанської виставки. Я стояв перед вітриною з макетами рідкісних самородків із золотих копалень Австралії. Ніяк не вірилось, що ці гулясті, безформні, масивні речі не справжнє золото, і так само важко було повірити цифровим даним щодо їхньої ваги й вартості.

— І оце вони, ті мисливці на кенгуру, називають самородками! — прогуло у мене за плечима, саме як я стояв перед найбільшим із зразків.

Я обернувся і глянув угору в тьмяні блакитні очі Джуліана Джонса. Глянув угору, бо на зріст він був, мабуть, не менше шести футів і чотирьох дюймів. Пасма ясно-жовтого волосся здалися мені такими ж тьмяними й вибляклими, як і його очі. Либонь, сонце змило з нього геть усі барви, хоч на обличчі ще збереглися залишки давньої, дуже сильної засмаги, що перейшла вже у жовтизну. Коли погляд його відірвався од вітрини й спинився на мені, я помітив щось чудне у виразі очей, — так буває, коли людина марно силкується пригадати щось украй і важливе.

— А чим він вам не до вподоби, цей самородок? — спитав я.

Відсутній, неначе в себе спрямований вираз зник з його очей, і він прогув:

— Чим? Та розміром.

— Він, здається, таки величенький, — погодився я. — Та певно, отакий він і насправді. Навряд чи зважився б австралійський уряд…

— Величенький! — перебив він, зневажливо пирхнувши.

— Найбільший з усіх будь-коли знайдених… — почав я.

— Еге ж, найбільший! — Його тьмяні очі розгоралися вогнем, коли він провадив далі: — Невже ви гадаєте, що про кожен знайдений шматок золота пишуть у газетах та енциклопедіях?

— Ну, — відповів я розважливо, — а коли не пишуть, то як же нам про нього знати? Якщо величезний самородок, чи то пак — людина, що знайшла його, вважає за краще червоніти собі в невідомості…