— Вітаю тебе, предку! — сказав негр.
Він доторкнувся до голови змії і став дивитись, як вона вдруге вжалила його в руку, тоді втретє — удари були тупі, дряпучі й незграбні.
— Це тому, що я не хочу вмирати,—сказав він і повторив: —Що я не хочу вмирати.—У спокійному голосі його повільно наростав тихий подив. Так, наче тільки вимовивши ці слова, він збагнув свою жагу до життя, збагнув глибину й силу цього бажання.
V
Мокетубе взяв пантофлі з собою. Він не міг довго мати їх на ногах, коли рухався і навіть коли, поколихуючись, напівлежав у ношах, отож вони спочивали в нього на колінах, на килимку з оленячої шкіри — приношені й потріскані пантофлі, вже трохи скривлені, лак на них облупився, не стало пряжок на передках, і тільки підбори були ще червоні,— пантофлі лежали на його опасистому ледь живому тілі, що простяглося майже навзнак. І цілий той день носії, чергуючись між собою, терпляче тягли по болотах і тернистих чагарях злочин у погоні за жертвою злочину. Для Мокетубе це, певно, було так, наче його, безсмертного, волокли через пекло приречені духи тих, які за життя жадали йому погибелі, а, померши, стали мимовільними співучасниками його мученицької долі.
Коли перепочивали часинку, ноші ставили посеред гурту індіанців, що сідали навпочіпки, і Мокетубе застигав з заплющеними очима, умиротворений нарешті, хоча й сповнений передчуття неминучих дальших страждань. Тоді він ненадовго міг побути в пантофлях, що їх насилу натягував на його великі, недужі одутлі ступні хлопчак-служка. Обличчя Мокетубе набирало тоді трагічного й покірливого виразу і ставало глибоко зосередженим, як у людей з розладом шлунка. Потім рушали далі. Мокетубе не озивався і не подавав ніяких ознак життя чи то внаслідок своєї хронічної апатії, чи, може, завдяки таким високим чеснотам, як мужність або стійкість духу. Згодом ноші ставили на землю, і носії заглядали ватагові в лице, завмерле, як у ідола, жовте і все в краплинах поту. Тоді звичайно Три Коші або індіанець на ім'я Син Двох Батьків казав:
— Стягни їх. Шану йому віддано.
Пантофлі скидали з ватага. Обличчя Мокетубе не змінювалося, але тільки тоді помітним ставав його віддих, що виходив з безбарвних уст із якимось ніби хлипанням, а індіанці тим часом знову присідали навпочіпки, поки прибували розвідувачі та гінці.
— Ще нема?
— Нема. Він іде на схід. Надвечір добереться до гирла Тіпагу. Тоді поверне назад. Завтра ми зможемо його взяти.
— Маймо надію. Бо й так затяглося.
— Атож. Сьогодні вже четвертий день.
— Коли помер Дум, на це пішло тільки три дні.
— Але той чорний був старий. А цей молодий.
— Еге ж. Добряча гонитва. Якщо завтра його візьмемо, я виграю коня.
— Може, й виграєш.
— Еге ж. Марудна це робота.
Того дня в селищі скінчилася вся їжа. Гості роз'їхались по домівках і повернулися з запасами харчів на цілий тиждень. Того ж таки дня почав смердіти Ісетібега — коли перед полуднем стало спекотно й повіяв вітер, сморід рознесло далеко в обидва кінці видолинку. Негра, однак, не зловили ні в той день, ні в наступний. Надвечір шостого дня прибули розвідувачі й доповіли, що знайшли сліди крові.
— Він поранився.
— Маймо надію, що не сильно,— сказав Три Коші.— Ми ж не можемо послати з Ісетібегою такого, що не придасться йому ні до чого.
— Або такого, що його сам Ісетібега муситиме доглядати,— докинув Брусниця.
— Ми не знаємо,— сказав розвідувач.— Він заховався. Заповз назад у болото. Але ми розставили людей.
Тепер ноші понесли бігцем. До місця, де негр забрався в болото, була з година дороги. В поспіху й метушні забули, що на Мокетубе пантофлі, і коли дісталися на край болота, він знепритомнів. З ватага стягли пантофлі й привели його до пам'яті.
Коли смеркло, болото оточили. Індіанці сиділи навпочіпки під хмарою мошви та москітів, а низько над західним обрієм горіла вечірня зоря, і на небі вже висіялися сузір'я.
— Дамо йому час,— казали вони.— Завтра — це тільки інша назва для сьогодні.
— Атож. Даймо йому час.
Вони змовкли і втупились у темряву, в напрямку болота. Трохи згодом гамір там стих, і невдовзі з темряви постав розвідувач.
— Він пробував вирватись.
— Але ви завернули його назад?
— Він сам завернув. Ми злякались були на мить, усі троє. Ми чули, що він повзе поночі, але чули й щось інше, тільки не знали, що то таке. Отож ми й злякались, поки він не пояснив нам. Він просив, щоб його там і забили, бо темно і він не побачить у обличчя того, хто підійде. Але цей запах — то було щось інше, і він пояснив нам. Його вжалила змія. Два дні тому. Рука спухла й почала смердіти. Тільки цей запах, що ми тепер чули,— то було щось інше, бо опух уже зійшов і його рука зробилась маленька, як у дитини. Він нам показав. І ми її помацали, всі троє — вона зробилась маленька, як у дитини. Він просив, щоб йому дали топірця відрубати собі руку. Але завтра — це те саме сьогодні.
— Атож. Завтра — це сьогодні.
— Ми трохи були злякалися. Але він вернувся назад у болото.
— Це добре.
— Атож. Ми були злякалися. Сказати Чоловікові?
— Я подивлюся,— відповів Три Коші.
Він відійшов. Розвідувач, сидячи навпочіпки, знову почав розповідати про негра. Три Коші повернувся.
— Чоловік каже, що це добре. Можеш вертатися на своє місце.
Розвідувач подався назад у гущину. Індіанці сиділи навпочіпки довкола нош, вряди-годи поринаючи в дрімоту. Після півночі їх розбудив негр. Він заходився кричати й розмовляти сам із собою, різкий голос його несподівано вирвався з темряви, а потім замовк. Почало світати. Лопотячи крильми, по блідо-жовтому небу повільно пролетів білий журавель. Три Коші вже не спав.
— Ходімо,— сказав він.— Настало сьогодні.
Двоє індіанців подалися на болото, шелестячи очеретом. Коли вони наблизилися до негра, він заспівав, і вони зупинилися. їм було видно, як він, голий, обліплений багнюкою, сидить на колоді й співає. Вони тихенько присіли навпочіпки, поки він скінчить. Негр співав щось своєю рідною мовою, піднісши обличчя до сонця на сході. Голос його був ясний і звучний, і вчувалося в ньому щось дике й сумне.
— Даймо йому час,—сказали індіанці. Сидячи навпочіпки, вони терпляче дожидали ще якусь хвильку.