Сонце почало помітно схилятися донизу, але спека не згасала. Залізні кольчуги, шоломи і лати нагрілися так, що до них не можна було доторкнутися. Піт заливав очі, їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота — дихати ставало все важче і важче. Від спраги і стоми поприставали коні.
Володимир добре розумів, що стримати, а тим більше відкинути Коб'яка, як це він зробив уранці, зараз не пощастить. Сили були явно не рівні. На місце загиблих чи поранених половців ставало зразу вдвоє більше. Що ж робити? Ніяка хитрість тут не допоможе. Залишалося одне — якнайдорожче продати життя.
Нарешті настала хвилина, коли руські вої подалися назад і поволі почали відступати. У половецькому війську зчинився радісний крик: степовики відчули, що перемога недалеко.
"Ну, почалося, — гірко подумав Володимир. — Досить нашим побігти — і всьому кінець!"
Він з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, а можливо, і могилою для його полку, і раптом побачив, як через брід переходить стяг за стягом руське військо. Над ним розвівалися червоно-золотисті знамена князя Святослава.
Радісно загула кров у жилах.
— Допомога! — голосно, на все поле закричав князь. — Братіє, дружино! Допомога! Київські князі прибули! Тримайтеся!
Це була щаслива мить. Допомога і перемога! Тепер не про поразку думати, не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскріла на вістрях гострих київських списів!
Громовий крик радості розлігся над руським військом. А в половецькому стані пролунали вигуки відчаю і розпачу: половці теж побачили, як через Оріль переходять руські полки. Цей розпачливий крик знаменував собою перелом у битві. Половці враз припинили атаку, змішалися, почали завертати коней. Ніхто не слухався ханських наказів, тепер кожен розумів, що битва програна і що треба думати про порятунок. Коб'як та інші хани ще примушували ординців іти вперед, та невпевненість і страх пройняли вже їхні серця.
Загальна втеча почалася тоді, коли Святославові полки, розгорнувшись лавами, рушили в наступ.
З одного боку, руського, йшли свіжі кінні загони. Тріпотіли на вітрі князівські стяги, грали ріжки, виблискували проти сонця вояцька зброя і начищена кінська збруя. А головне — цілий ліс пік і сулиць колихався над щільними лавами. З другого — завихрена, розшаріла, різномаста орда, страшна і своїм бойовим поривом, і своїм розпачем. Все в ній зараз крутилося, клекотало, ревло. Задні загони, не знаючи, що до урусів прибуло велике підкріплення, напирали на передніх, а ті, охоплені жахом, завертали коней назад, намагаючись вирватися з цього киплячого казана.
Врешті, всі кинулися навтіки. Але ж, звичайно, всі втекти відразу не могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кінь. Задні взагалі не мали куди тікати, і переяславці, а потім і кияни хапали їх руками, стягували з коней, в'язали або просто залишали під охороною молодших гриднів. Багатьох було порубано.
Орда мчала наосліп до горбів, звідки почала свій наступ. Коб'як летів у тому вирі, кленучи все на світі — і урусів, і ординців, і свою долю. Бажав одного — якнайшвидше вирватися з цього пекла.
Та вирватися вже не зміг. Коли до порятунку, здавалося, був один крок, бо втікачі досягли гребеня висот, він раптом побачив перед собою непробивну стіну уруських дружин.
Його почет вмить розпався, розсіявся. Кожен обрав собі свій шлях. Усі кинулися від хана врозтіч. Коб'як залишився сам і, охоплений відчаєм, жахом і ненавистю, підняв перед собою шаблю і, шукаючи смерті, помчав прямо на супротивника.
Йому здавалося, що летить він на темну стіну. Та коли зіткнувся з нею, то побачив перед собою лише одного молодого джигіта.
— Клятий урус, я уб'ю тебе! — заверещав хан, високо піднімаючи шаблю.
Йому хотілося наостанку зазнати радощів перемоги. Хай миттєвої, скороминущої, але перемоги! Хотілося відчути, як шабля з хряскотом ввіходить в цупкий череп противника, побачити, як той випускає з руки меча і, обливаючись кров'ю, падає навзнак з коня...
А потім — хай і кінець!
Коні їхні зіткнулися. Молодий урус не проявив страху — підняв меча, а очима пронизав, мов списами, і погляд його був рішучий, твердий.
Та хан брав, бувало, і не таких!
— Ге-ех! — хекнув він, наносячи удар шаблею.
Назустріч піднявся меч і зустрів той удар у повітрі. Шабля дзвякнула і переломилася при самому руків'ї.
Коб'як отетерів. По гарячій спині прокотився крижаний холод. Потягся до булави, що висіла при боці на поясі, але тут шорсткий аркан здушив йому шию, вирвав із сідла, кинув на землю.
Все — кінець!
Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вістря меча.
Ханові стало лячно.
— Не вбивай! Одержиш великий викуп! Я Коб'як! — прохрипів хан з натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на шиї. — Хто ти?
Урус підвів його, поставив перед собою. Мимо них проносилися вершники, тупотіли копита, брязкала зброя, чувся натужний кінський храп. Руські вої перетинали половцям шляхи до відступу.
— Мене звати Жданом, — сказав урус, — і я радий, що до моїх рук потрапила така птиця — сам хан Коб'як! От не ждав! Ходімо до воєводи!
Ждан, не випускаючи з рук аркана і поводів ханського коня, повів знатного полоненика до пагорба, де зупинився зі старшою дружиною боярин Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються події на полі бою.
— Ось, боярине, подарунок великому князеві Святославу, — сказав урочисто Ждан. — Сам хан Коб'як!
Славута зараз був зовсім не схожий на того доброго, лагідного старого, яким звик його бачити Ждан у Києві. Тепер це був суворий воїн, що міцно і владно сидів на бойовому коні. Він весь був закований у залізо — сріблястий шолом, кільчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу з короткими рукавами до ліктів. З-під темних брів, покроплених сивиною, пильно зорили ще молоді волошкові очі.
Славута відірвав погляд від поля, де руські вої ганялися за степовиками, беручи їх у полон, з цікавістю глянув на бранця.
— І справді — Коб'як. Пізнаю! Доводилося зустрічатись років десять тому! Правда, тоді я був полонеником у хана...
— Не пам'ятаю, — глухо озвався хан. — Хто ти?
— Ну, де б тобі пам'ятати! Пригадуєш? Це було під Лубном, на Войнисі, коли ти зустрівся з київськими і чернігівськими дружинами. Початок битви був для нас невдалий. Твій удар на чернігівців, де і я був разом з князем Святославом, відкинув нас мало не до Сули. Піді мною було вбито коня, і твої вої захопили мене і привели до тебе, як оце тебе нині до мене. Та не встигли ми перемовитися і двома словами, як наші так потисли, що ти кинув і полоненика, і свою сторожу — подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася за тобою! Мені тоді пощастило: за кілька хвилин я був у своїх...