— Меча, може, й не викувано, — зажурено, ніби сама до себе, промовила Забава. — Та чи можна це сказати про підступного списа чи сліпу стрілу?
Князь нічого на це не відповів, а легенько взяв її за плечі і підвів до дітей, що гралися на руках у няньки.
— Бережи їх, а за мене не турбуйся!
Того ж дня переяславська дружина прибула до Глібова. Ще здалеку дружинники побачили чорні купи попелу, обгорілі стовпи і закурені стіни, закривавлені трупи, що лежали на снігу, та бездомних собак на згарищах. Налякане військом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.
Подекуди никали, мов неприкаяні, зігнуті постаті глібівців, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо...
Володимир похмуро зиркав довкола. Про що він думав? Про своїх нещасних підданих, що прийняли мученицьку смерть не від рук чужоземців, а від мечів своїх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спірку з ним у далекому полі за Пслом?
До нього підвели жінку, розхристану, простоволосу, з червоними від сліз очима. У сплутаній косі запеклася кров.
— Коли поїхав звідси Ігор? — спитав її Володимир.
— Та сьогодні вранці і поїхав, клятий... Цілу ніч його вої грілися біля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тоді вже протрубили похід...
Володимир глянув на Шварна.
— Доженемо?
Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.
— Наздогнати, може, й наздоженемо... А потім що? Ми не знаємо, скільки у Ігоря воїв... Та й розтає вже — от-от зовсім розпустить: застрянемо десь у дорозі... Ні, княже, не варт зараз доганяти! До того ж коні стомилися — мчали від Переяслава, не переводячи духу...
Володимир і без Шварна розумів, що кидатися услід за сіверянами ризиковане. Коли б застав їх тут, то не роздумуючи розпочав би січу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де... Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слід!
— Тоді — в город! Побачимо, що там! — І князь приострожив коня.
Давньоруський город, як правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця, обнесена земляним валом з дерев'яним палісадом і заборолом по ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пізніше, в північно-руських містах, — посадом.
Тож Володимир у супроводі бояр та півсотні дружинників проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город була відчинена, міст опущений. Всюди лежали посічені глібівські вої. Від дерев'яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до заборол, але вогке після зими дерево не хотіло горіти — тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.
Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.
— Знайдіть мені Карпила — живого чи мертвого! — гукнув Володимир до дружинників, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жінок і дітей.
— Не треба мене шукати, княже, я тут! Здивований і вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров'ю.
— Ти? Живий? — тихо спитав князь. — Як же ти вижив, як уцілів?
Карпило заплакав:
— Вся моя сім'я, княже, — жона, діти, — згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі... Всі мої вої теж загинули... Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам не знаю... Так схотілося Ігорю... Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав:
"Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів — це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря — це все одно, що гратися з вогнем... Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!" Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову, як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув!
— Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!
— Винен і я, звичайно... Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!
— Як ти смієш! — скипів Володимир. — Спускайся вниз! Тут поговоримо!
— Не спущусь!
— Чому?
— Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.
— Візьміть його! — гукнув Володимир до дружинників.
Ті кинулися виконувати княже повеління.
— Ха-ха! Пізно, княже! — прохрипів тіун зі своєї обсмаленої вогнем, почорнілої вежі. — Пізно! Все майно моє згоріло, вся родина загинула, навіщо тепер мені цей білий світ?
З цими словами він кинувся головою вниз, під ноги Володимировому коневі. Помер відразу, навіть не ворухнувшись.
І князь, і дружинники, вражені цією смертю, довго мовчали.
— Божевільний! — нарешті промовив Володимир і, торкнувши коня, поїхав геть із спустошеного, безлюдного городища.
4
Сніги почали швидко танути, в ріках прибувала вода. Але весняна повінь уже була Ігореві не страшна. В суботу опівдні він прибув до Десни, якраз навпроти княжого села Путивська, що привільне розкинулося серед лісів на високому березі, обережно перевів по рихлому льоду кінну дружину і ще задовго до вечора в'їхав до Новгорода-Сіверського. Гінці заздалегідь сповістили всіх про його прибуття.
Княгиня Євфросинія з дітьми і почетом ждала його на майдані, перед хоромами. Побіля княгині, але тримаючись певної відстані, стояв разюче схожий на неї вродливий чоловік у багатому вбранні. Чорна соболина шапка з малиновим верхом відтіняла блідість його чола, з-під розстебнутого кожуха, розшитого канітеллю і отороченого випушками з горностаєвого хутра, виглядала князівська кошуля з блавату, на ногах — жовті чоботи. Ліва рука лежала на позолоченому держакові меча, а він сам напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле на морозах обличчя Ігоря, який, скочивши з коня і розставивши для обіймів руки, швидко наближався до княгині і дітей.
— Ярославно! Княгине моя! — зірвалося з Ігоревих уст.