Та ось черепаха знову знайшлася!
Два дні лив дощ, і до малинника, що під вікнами хати, ніхто не навідувався. Вранці нарешті розгодинилося. Мама взяла тарілку й пішла по малину. Помітила, що один з кущів хитається. "Мабуть, коти!" — подумала. Придивилася: під кущем нікого немає, а він хитається. І тут вона звернула увагу на нору під кущем та чималу грудку землі, що час від часу ворушилася. З-під грудки виглянула знайома голова. Чапа! Мама кинулася до неї, а вона як засичить, немов гадюка, та ходу в нору. Однак не встигла.
Через кілька хвилин ми купали Чапу в теплій водичці. Ось нарешті з'явився знайомий малюнок на панцирі. Й тоді ми побачили на ньому кілька ран. Це Пушок намагався добратися до м'яса, але не зміг. Олег змастив рани йодом.
— Хіба в пустелях черепах хтось лікує?
— У пустелі вона загинула б,— сказав тато.
Чапу знову помістили в дерев'яний ящик, накидали туди свіжого капустяного листя. Всі ми пішли до малинника обстежувати нору, що її вирила черепаха. Нора була чимала — сантиметрів до тридцяти завглибшки. В ній Чапа й ховалася.
Невдовзі ми повернулися до міста. Черепаха одразу ж подалася на балкон, де в кутку її чекали свіжі листочки кульбаби (я про те дорогою подбав). Наїлася, прийшла назад і застигла посеред кімнати в своїй улюбленій позі. І всім нам стало затишно, спокійно.