Рінґ Ларднер
Чемпіон
Майкл Келлі, на прізвисько Комар, уперше нокаутував супротивника, коли йому було сімнадцять років. Жертвою був його брат Конні, на три роки молодший від Комара, та ще й каліка. А призом стала півдоларова монета, що її тільки-но подарувала молодшому Келлі одна дама, — її електромобіль трохи-трохи не вичавив душі з цього кволого тіла.
Конні не знав, що Комар дома, а то б нізащо не наважився покласти свій скарб на бильце крісла, щоб досхочу натішитися його осяйною красою. Коли Комар зайшов до кухні, малий каліка прикрив монету рукою, але не досить швидко, і гострі братові очі вгледіли її.
— Що там у тебе? — запитав Комар.
— Нічого, — відповів Конні.
— Брешеш, шкандибо нещасна! — сказав Комар.
— Він підійшов до крісла, де сидів брат, і схопив за руку, під якою була монета.
— Дай сюди!
Конні заплакав.
— Дай сюди і не рюмсай, — мовив старший брат і шпурнув руку Конні.
Монета покотилася по підлозі. Комар кинувся за нею. Його м'які губи розтяглися в переможній усмішці.
— Нічого, еге? — сказав він. — Гаразд! Коли це нічого, то воно тобі не потрібне.
— Віддай! — ридав менший брат.
— Я тобі так віддам, що й юшка з носа потече! Кажи, де ти її вкрав?
— Я не вкрав. Мені дала її одна дама — вона мало не задавила мене своєю машиною.
— Шкода, що не задавила, — буркнув Комар і рушив до дверей.
Каліка схопив свій костур, насилу звівся на ноги й пошкутильгав, схлипуючи, за братом. Той почув його човгання й зупинився.
— Краще сиди на місці, — сказав він.
— Віддай мої гроші, — заскиглив Конні.
— Ось я тобі зараз дам! — крикнув Комар.
Він підніс кулак із затисненою монетою і зацідив меншого брата в зуби. Конні гепнувся додолу, костур упав зверху. Комар став перед ним.
— Ну що, досить з тебе? Чи ще додати?
І стусонув його в покалічену ногу.
— Ну, тепер не побіжиш!
Конні не відповів. Комар поглянув на непритомного хлопця, потім на монету в своїй руці і, насвистуючи, вийшов надвір.
За годину місіс Келлі, прийшовши додому з парової пральні Фолкнера, де вона працювала, знайшла Конні на підлозі; хлопець тихенько стогнав. Ставши навколішки біля сина, вона кілька разів покликала його. Тоді звелася на ноги, бліда як смерть, і вибігла з дому.
Доктор Раєн вийшов з квартири Келлі уже смерком і попрямував до Голстед-стріт. Місіс Морґен гукнула його, коли він проходив повз її будинок.
— Хто з них захворів, докторе? — спитала вона.
— Та бідолаха Конні, — відповів лікар. — Він упав і дуже забився.
— Як же це сталося?
— Не можу сказати напевно, Маргарет, але маю підозру, що його хтось ударив.
— Ударив? — вигукнула місіс Морґен. — Хто ж?
— А ви бачили того, другого?
— Майкла? Не бачила з самого ранку. Невже ви гадаєте?..
— По-моєму, це більш ніхто як він. У хлопця до крові розбиті губи, а на хворій нозі страшний синець. Не міг же він сам себе побити. Мені здається, Елен теж думає, що це той, другий.
— Господи помилуй! — скрикнула місіс Морґен. — Збігаю подивлюся, чи не зможу їй чимось допомогти.
— Ви добра душа, — сказав доктор Раєн і пішов далі.
Над північ, коли Комар вернувся додому, мати сиділа біля ліжка Конні. Вона й не глянула на старшого сина.
— Ну, що тут? — запитав Комар.
Мати не відповіла. Комар повторив запитання.
— Ти сам знаєш, Майкле, — сказала вона нарешті.
— Нічого я не знаю, — буркнув Комар.
— Не бреши! Що ти йому зробив?
— Нічого.
— Ти його вдарив!
— Ну то й що? Хіба вперше?
Зціпивши зуби, біла як крейда, Елен підвелася й рушила просто на нього. Комар позадкував до дверей.
— Відчепіться, мамо... Я не хочу битися з жінкою.
Але вона підступала все ближче, важко дихаючи.
— Стійте, мамо! — остеріг хлопець.
Та мати не зупинилась, і за мить вона повалилася додолу.
— Ну, мамо, це ви дешево відбулися. Ваше щастя, що я схибив. Я ж вам казав, щоб ви не в'язнули до мене.
— Хай Бог судить тебе, Майкле!
Комар розшукав Гепа Коллінза за картами у барі "Роєл".
— Вийди-но на хвилинку, — сказав Комар.
Геп вийшов за ним надвір.
— Я їду з міста.
— Чого це раптом?
— Та так, погризся трохи зі своїми. Малий поцупив у мене пів долара, а коли я хотів відібрати, торохнув мене костуром. Ну, я йому врізав. А стара замахнулася на мене стільцем, я його вирвав у неї з рук, і вона впала.
— А як там Конні?
— Нічого.
— То чого ж ти тікаєш?
— Хто ж у біса каже, що я тікаю? Просто остогиділо вже, що мені не дають спокою, ото й тільки. Подамся кудись ненадовго, отож мені потрібні гроші.
— Я маю тільки шість монет, — сказав Геппі.
— Що, не йде карта? Дарма! Витрушуй кишені!
Геппі послухався.
— Даремно ти вдарив малого, — сказав він.
— Не твоє діло! — огризнувся Комар. — Дай мені спокій з твоїми повчаннями, а то й сам схопиш по пиці. Ну, я пішов.
— Йди ти під три чорти, — пробурмотів Геппі, але не так голосно, щоб Келлі його почув.
Другого дня, рано-вранці, Комар сів у поїзд на Мілуокі. Квитка він не мав, але квитків ні в кого й не перевіряли. Кондуктор усю дорогу просидів у службовому вагоні.
Минуло пів року. Комар вийшов "сценічним" ходом із спортивного клубу "Зірка" й подався до бару Дьюена, за два квартали від клубу. В кишені у нього лежало дванадцять доларів — він поклав Демона Демпсі на шостому раунді попереднього бою.
Це вперше Комар прилучився як професіонал до цього мистецтва, гідного справжнього чоловіка. А дванадцять доларів були його першим заробітком за багато місяців.
По дорозі до бару Дьюена Комар мав пройти повз Німенів бар. Він насунув кашкета на очі й надав ходу. За стойкою у Німена порядкував простодушний бармен — він цілих десять днів поїв Комара наборг і дозволяв йому спорожняти підноси з закускою, повіривши його обіцянці розрахуватися, коли йому заплатять за "попередній".
Комар увійшов до Дьюена й розбуркав сонного бармена, дзенькнувши об стойку срібним доларом.
— Налий-но чарочку.
Чарочки йшли одна за одною; нарешті у клубі закінчилися змагання, і дехто з глядачів зайшов до бару Дьюена. Юнак років двадцяти, що стояв поруч Келлі, врешті наважився звести з ним розмову.
— Ви брали участь у першому бою? — насмілився він запитати.
— Атож, — відказав Комар.
— Моє прізвище Герш, — сказав його співрозмовник.