Тяжка була путь. Не оповім про все. Для цього не вистачило б кількох діб. Троє жінок і два чоловіки з старовірів умерли від спраги по дорозі. Вершники безжалісно кинули їх між скелястими ущелинами, не дозво-ливши навіть закопати.
За два тижні нас пригнали в химерний город серед пісків Гобі. Юрій Сергійович здивувався, прошепотів:
— Зверніть увагу, це не руїни стародавнього міста. Нове будування… Незбагненно… Кому потрібні єги-петські піраміди в двадцятому сторіччі?
Незабаром ми дізналися про господаря страшного гнізда. То був знаменитий розбійник Дже-лама, осві-чений монгол, князь. Він мав таємничу долю. Навчався в Петербурзі, в університеті, сидів у царських в’язницях, грабував на дорогах пустелі, а тепер, зібравши зграю однодумців, почав будувати місто серед без-люддя Гобі. Для праці він зганяв людей з усіх усюд, де тільки щастило кого захопити, — з караванів, з мон-гольських улусів, з ойротських аїлів. Нас теж примусили мурувати стіни химерних палаців, об’єднаних у су-цільну фортецю захисними валами.
Наглядачі були безжалісні, жорстокі. Працювали ми на сонці по вісімнадцять годин, надголодь, задиха-лися від спеки, від спраги. Лежачи під зоряним небом у кам’яній загорожі, Ксеня жалісно шепотіла:
— Як же це, Григорію, як же це, друже? Ішли в Біловоди… а потрапили до гнізда сатанинського… Не-вже так і гинути?
— Потерпимо, Ксеніє Афанасіївно, — похмуро казав Юрій Сергійович. — Плачем не поможеш. Хіба не бачите, з ким маємо справу? Дикуни, кати. Якби самого Дже-ламу побачити. Може, він пустить нас. Адже осві-чений?..
Такий день наступив. Дже-лама обходив стіни своєї фортеці, мурування якої вже завершувалося. Зупи-нився біля нас, певно, звернувши увагу на наші європейські обличчя. У вузьких очах блиснули чорні вогні, на суворому бронзовому обличчі Дже-лами з’явився вираз цікавості.
— Хто, звідки? — запитав він російською мовою. — Росіяни?
Юрій Сергійович покинув камінь, який він тягнув до стіни, ступив назустріч розбійникові.
— Знаменитий Дже-лама, — сказав він. — Ми довго чекали тебе…
— Навіщо? — іронічно всміхнувся Дже-лама.
— Хочемо просити, аби ти відпустив нас. Ми вже досить попрацювали для тебе. Жінки знемогли, ми теж на грані виснаження…
— Куди йшли? Хто такі?
— Ці жінки й чоловіки — старовіри з Алтаю. Я і оцей чоловік, — він показав на мене, — росіяни. Ми йшли в Біловоди…
— Біловоди? — Зуби Дже-лами вишкірилися в посмішці. — А це що таке?
— Шамбала. Калана, — пояснював Юрій Сергійович. — Священне місце Азії. Ми йшли, щоб зустріти великих Архатів…
Обличчя Дже-лами нахмурилося, стало зловісним.
— Чого ви шукаєте, дурні чужинці, по гірських пустелях? Навіщо вам міфічні Архати? Де й кому вони допомогли за віки історії? Сила — єдина надія. Шабля в руках, спис. Я ближче до Тібету, до вашого "священ-ного" місця, а — як бачите — покладаюся па себе! Серед пустелі виросте город Дже-лами, до нього прийдуть поклонитися навколишні племена. Тут з’явиться нова держава! Я матиму військо, мені потрібні будуть освічені люди. Покиньте марення про Шамбалу, дивіться на життя тверезо. Бачу по очах — ви незадоволені моєю від-повіддю? Подумайте — все одно звідси ви не вийдете. Або смерть — або поміч великому Дже-ламі!..
Він залишив нас, розгублених, знічених, розбитих духовно. Знову потяглися тяжкі дні поневіряння, раб-ської праці. Лише Щасливий випадок врятував нас…
Одного дня до фортеці над’їхав загін монгольських вояків. їх зустріли розбійники Дже-лами. Монгольсь-кий офіцер пояснив, що привіз подарунки від уряду і хатик в знак дружби знаменитому вождю Дже-ламі.
Його прийняли ласкаво, як дорогого гостя. Але під хатиком було сховано револьвер. Грізний розбійник упав під кулями. Зав’язався бій. Ми втекли, скористувавшись замішанням. Вночі ми вже були далеко, серед гір, і прямували до Тібету. Нас було шестеро з тих, які рушили з Алтаю, та ще один тібетський буддист, який при-став до пас і обіцяв провести до святого краю.
Ми обносилися, схудли. їли те, що щастило діставати за невеликі запаси грошей, прихованих од розбій-ників. Другого літа перевалили величний Алтин-таг, вийшли до Кокушілі.
Буддист весело поглядав на білосніжні хребти, співав якісь гімни і все бадьоро повторював:
— Скоро, вже незабаром. Недалеко — священні місця. Чуєте — запахи Калапи…
Ми зупинялися, вдихали аромати гірських квітів, що плинули над нами. Жінки-старовірки плакали від щастя, хрестилися.
Ми зупинялися в монастирях, побудованих на перехрестях караванних стежок та доріг. Бачили безліч лам, тисячі віруючих, які самовіддано працювали на ту армію нероб. Були свідками дивовижних процесій та звичаїв. Сила-силенна сект наводнювали Тібет. Віра більшості з них була темна, чаклунська, сягала своїм ко-рінням в найдикіші традиції древності. Ми дивувалися, питали свого тібетського провідника:
— На Сході є величні філософії. Десь тут неподалік — твердиня правди, знання… а довкола — запустін-ня, темрява, фетишизм. Чим ти поясниш це? Чому так багато сект у буддистів? Хіба Будда не один? Хіба він заповідав такі мерзотні традиції?
Буддист, сміючись, лукаво відповідав:
— А хіба Христос не один? Хіба він заповідав інквізицію, розділення своїх послідовників на різні церк-ви, на тисячі сект? Хіба ви не розумієте, що людська природа однакова всюди. Які люди — таких і богів собі ліплять. Гаутама взагалі заперечував існування Бога. Вій хотів, щоб люди самотужки піднімалися до знання, до розуміння свого становища в космосі. Наші традиції передають слова Будди. Він суворо докоряв брамінам за обман, за шарлатанство. Він навчав людей не покладатися на якихось верховних істот, а йти власними ногами по землі, очищатися від бруду душевного, допомагати іншим, любити друзів своїх. А жерці зробили з людини бога. Ну що ж — кожен творить сам себе, кожен вибирає свій шлях. Не захотіли мати Будду — людину, хай поклоняються Будді — небесному деспоту. Отож не дивуйтеся, що поряд зі священним краєм панує пітьма. Де є велике світло — там поруч повзе морок…
Юрій Сергійович слухав буддиста, розпитував. А я вже не цікавився нічим. Замкнувся сам в собі, жив лише мрією: може, все-таки відкриється неймовірне? Один промінь казки може відшкодувати всі втрати на тя-жкому шляху…