— Були, голубе, люди в Біловодах. Еге, були… Ось я був, приміром, коли хочеш знати… Я. З Атамано-вим був покійним, хай йому Господь пошле спасіння!..
Я з подивом дивився на нього, не знаючи — вірити чи ні. А дід, ласкаво оглядаючи присутніх, вів далі — просто, буденно:
— Правду каже наш гість — вірте йому. Ще з давніх-давен наші батьки й діди чули про Біловоди. Почув і я. Еге, років шістдесят тому. Зібралося нас шестеро. Закортіло нам у Біловоди — побачити святих людей, по-слухати їх, повчитися життю праведному. Пішли ми… Між Іртишем і Аргунню… а далі, коли знаєш путь, по-трапиш до солоних озер. Вредне місце, гибельне… Згинуло там багато людей. Та нам пощастило минути його, добрі провідники були. Добулися ми гір Богогорше… Важко було, та перейшли. Подолали Кокушки. А там — попрямували через сам Єргор, до найвищого в світі снігового царства. За ним — свята долина, древня, спокон-вічна… царство правди… Два літа йшли ми. Померло четверо. Я і Атаманов дійшли. Прийняли нас добре, по-казували багато чудес…
— Які ж вони? — запитав я.
— Люди. Схожі на наших. А деякі — не схожі. Ласкаві, гарні. Просте вбрання. Мовчазні. Все трудяться, трудяться. Хто квіти збирає, хто щось мурує. А інші — на небесних птахах літають…
— На яких птахах? — здивувався я.
— Ну… не такі птахи, як ми бачимо, — усміхнувся дід, — а штучні… Схожі на сани, без коліс. Самі під-німаються, тихо…
В кімнаті мовчання, нічичирк. Очі людей сяяли втіхою, радістю. Ксеня палко стискала мені руку. Я не знав, що й казати. Не вірити старому? Нема причин. Повірити? А що, коли це галюцинація від довголітніх ман-дрів?
Проповідник вибрався з-за столу, підійшов до мене, тихо запитав:
— Ви, здається, не тутешній?
— З Петрограда. Занесло життя…
Він пильно й дружньо глянув у очі мені.
— Розумію. Вчений? Інженер? Учитель?
— Медик. Тому я й не міг так одразу… розумієте?
— Розумію. Я теж не чернець. Мандрував з Пржевальським. Тоді й почув про Біловоди. Але поговоримо ввечері спокійніше, одвертіше. Приходьте. Або я до вас…
Ксеня вдячно кивнула, прошепотіла:
— Щиро запрошую. Будемо раді…
І ось наступив вечір. Проповідник сидів у нашій кімнаті. Його слухачами були тільки я й Ксеня. Він во-рушив пальцями густі парості м’яти, і тонкий дух котився в повітрі, очищаючи свідомість. Гість глибоко зі-тхнув, з приємністю примружив очі.
— Ви звернули увагу, що майже в кожній хаті старовірів є м’ята? І квіти. Древнє знання, яке сучасні ке-ржаки забули. А традиція залишилася. М’ята — сильна дезинфекція повітря. Засіб проти інфлуенци, проти го-ловних болів, прекрасний компрес на пухлини. Ви знаєте про це? Тим краще. Не будемо ухилятись. Перш за все — познайомимося. Ім’я моє — Юрій Сергійович. Інше — неважно. Прізвище, титули — все це в минулому. Воно не повернеться, отже, нікому не потрібне. Слухайте про Біловоди. Ви вчений, лікар, людина освічена, от-же, легенду про святий край так просто не сприймете. Вам треба доказів… або пояснення…
— Так, так, — підхопив я. — Вже досить було обману, досить барвистих легенд. Чи не надто багато по-вітряних замків?
Обличчя Юрія Сергійовича сповнилося виразом суму, він опустив вії донизу, сплів пальці докупи, мов-чав, ніби прислухався до нечутного голосу. Ксеня завмерла, притамувала подих, докірливо зиркаючи на мене.
— Може, й правда, — нарешті мовив гість. — Може, ваша правда… Та все залежить від того, що людина бажає. Нагадаю вам старовинну тібетську притчу. Шукав чоловік Майтрейю. Дванадцять років шукав, не знай-шов. Хотів уже повертатися додому, коли зустрів старого діда. Той пиляв кінською волосиною товсту деревину і примовляв: "Хоч все життя пилятиму, а все-таки перепиляю". Шукач засоромився, уздрівши таке терпіння. І знову повернувся до пошуків Майтрейї. І тоді з’явився йому Майтрейя Будда, сів на плечі, сказав: "Ходімо до людей, на базар". Прийшли на базар. Люди побігли врозтіч од чоловіка, закричали: "Що за смердюча собака в тебе на плечі?" Так замість Будди можна побачити огидного пса, залежно від того, якими очима людина ди-виться на світ, чого вона бажає…
Я усміхнувся, схвально кивнув.
— Притча ясна. Всі церковники, всі сектанти, ортодокси поробили з своїх богів тиранів та деспотів, мо-лохів, які пожирають жертви й п’ють кров. Але досить про це… Юрію Сергійовичу! Я хочу знати, що реально стоїть за цим поняттям — Біловоди? Ну один аспект — старовірський — мені зрозумілий: пошуки чистої віри, пошуки правди, де можна заспокоїти змучену душу… А інші, реалістичні аспекти?
— Реально? Ви багато захотіли. Це поняття не в мірах звичайних. Хто опише його повністю або хоч би наполовину? Я скажу, що знаю. Або майже все. Деякі здогадки, гіпотези, перекази…
— Чудно все, — сказала Ксеня, тривожно дивлячись на гостя. — Людям ви казали одне… тепер — ін-ше… Хіба правда не одна?
— Одна, — лагідно відповів Юрій Сергійович. — Одна, Ксеню Афанасівно. Тільки розуміння її — різні. їх безліч. Я розповім кілька епізодів — судіть самі…
У середні віки до римських пап часто надходили послання з Центральної Азії. В тих листах виявлялися злочини церкви, робилися попередження. Підписував послання пресвітер Іван. Певно, це був псевдонім. Папи кілька разів споряджали посольство, щоб зустрітися з Іваном. Ясна річ, що посли не могли нікого знайти. Зро-зуміло й те, для чого вони посилалися… Далі. Серед народів Європи, в Росії теж, ходили легенди про індійсь-кого царя-священика Івана…
— Я щось читав у Франка. Він збирав народні апокрифи…
— Саме так. Легенди й перекази стверджують, що в далекій Індії є царство правди, що правує там Іван, що люди там безсмертні, а в самому царстві — різні чудеса, дива. Звідки ці апокрифи?
— Мрія людей про щасливі краї, — сказав я. — Вічна ідея про рай, про безтурботне життя…
— Народ не такий дурний, щоб мріяти про пусті побрехеньки. А ось перекази про якісь реальні події він зберігає віками, хоч вже давно забув про смисл тих подій. Згадайте казки й легенди всіх народів про джипів та девів, які зненацька з’являються і зникають, які мають дивні апарати, літають у просторі, бачать події на від-стані у всевидючому оці. Згадайте вогняних драконів, яких зустрінете у будь-яких казках. Згадайте всі релігійні перекази про чудесне місто Сіон на горі, про Новий Єрусалим, про город Кітеж, що пропав для людського ока. Згадайте описи Єзекіїла, де він дуже чітко описує деталі пристроїв небесних гостей: і тіла, покриті сяючим ме-талом, і довкола голови подоба кришталевої сфери, і крила, які підіймають та опускають тих істот, і колеса, сповнені очей спереду і ззаду, і промені, що освітлюють дорогу перед тими посланцями, і літаючі хмари, спов-нені неймовірних див…