Вона пішла.
Час зупинився. Думки кружляли у вузькій спіралі, ніби в ополонці. Все минуло. Тріснув глузд колишньо-го життя, розсипався па дрібні черепки. Не збереш. А збереш — нащо ті шматки? Краще ліпити нову посудину. Нову — нема з ким. У цьому житті — нема. А в тому? Лише в тому. Червоні маки. Сади. І вісім посестер. Він буде їм братом. Затишно, любо.
Що скажуть друзі? А, пусте. Скажуть, що нема іншого світу. Скажуть, що він учений і треба йому повер-нутися до тверезого мислення. Скажуть — полікуйся. Він промовчить. Він збереже таємницю для себе. Червоні маки. І між ними Ганнуся. В ній цілий світ. І навіть більше. Не треба квазарів, не треба наднових зірок. Взяти за руку й плинути понад садами. Білі, білі сади. І сірі очі над ними…
Прошелестіли кроки. Думки — врозтіч. Затаїлися.
Хто це?
Хтось у білому. Лікар? Грива сивого волосся, довгі козацькі вуса, худе аскетичне обличчя. Добрі, втом-лені очі з-під волохатих брів.
Він сів на стілець. Дивиться, мовчить. Побачивши розплющені очі Михайла, вітається.
— Добридень…
— Драстуйте, — прошепотів Сагайдак.
— Чому не їли?
— Не хочеться…
— Треба.
— Може, й не треба, — зітхнув Михайло. — Мені добре й так…
— Познайомимось, — сказав лікар лагідно. — Вас я знаю, Михайле Кузьмовичу. А мене звати Григорі-єм. Григорій Васильович Сокіл. Лікар…
— Психіатр? — ущипливо запитав Михайло.
— Психіатр, — спокійно відповів Сокіл. — І психолог. І невропатолог. Ви ображені, що сюди потрапи-ли?
— Ні, чого ж, — знизав плечима Михайло, одвертаючись. — Раз божевільний — куди ж іще…
— Хто вам сказав, що ви божевільний? — строго запитав Сокіл. — Не смійте думати про такі дурниці…
— Чув. Жінка казала…
— На чому вона ґрунтується?
— Нібито я галюцинації бачив… А це неправда! Неправда!
— Що неправда?
— Що я галюцинант. Я насправді бачив її…
— Кого?
— Ганнусю. Як от вас…
Брови Сокола насунулися ще нижче на очі, здригнулися вуса. Він помовчав, коротко мовив:
— Далі. Далі…
— А далі — вона зникла. Я біг за нею, шукав. Не знайшов. Потім мене взяли. Привезли сюди. Лікарю… Я відчував її руку, я чув пісні весільні її сестер. Вона розповідала мені про той світ, де вони живуть. Там черво-ні маки, сади. Яка ж галюцинація? Те відчуття яскравіше від цього. Якщо там ілюзія, то чому цей світ не ілюзія? Майя, як казав мені мій друг індус…
— Ви маєте друга в Індії? — пожвавився лікар.
— Маю, — сухо відповів Михайло. — Але чому ви нічого не скажете? Звідки вона прийшла? Чому така реальна? І я радів її появі, і мені не потрібно нічого, аби бачити ЇЇ, відчувати… Якщо це божевілля, то хай буде так вічно. Аби з нею… Слухайте, лікарю! Багато віків люди вірили в потойбічні світи. Ми скептично відкинули їхні погляди. А може, зробили помилку? Хто заглядає в ту щілинку — ми вважаємо божевіллям. І людина по-трапляє сюди. І наступають патологічні зміни. Дисгармонія між реальністю й оточенням…
— Ви мислите цілком нормально, — сказав лікар, розгладивши вуса. — Розкажіть мені все. Все, все, що було перед нашою зустріччю. Це дуже важливо. Якщо, звичайно, довіряєте мені. Подумайте…
— Я розповім, лікарю. У вас щире обличчя…
Сокіл сидів нерухомо годину. Чи дві? Закам’янів, пив серцем чужий біль, гнітив мозок чужим неспокоєм, розплутував павутину складного світовідчуття.
Вислухавши Сагайдака, він сказав — тихо, розважливо:
— Друже, ви цілком здорова людина. Єдина ваша вада, якщо це вада, — надзвичайна вразливість і не-звичайна уява. В майбутньому, коли світ стане гармонійним, такі якості будуть благословенням. А в нашу епо-ху чутливі організми горять, як свічки. Я давно працюю лікарем, бачу, як під молотом протиріч розплющуються тонкі душі. Ми входимо в нову епоху. Навала вражень, лавина інформації, а форма, мозок, свідомість — старі. Вони відстають. Зіткнення ідеологій. Наукових, релігійних, мистецьких. Розкрилася безодня Космосу. Конечне ввійшло в конфлікт з безконечним. Поняття смерті, як остаточного знищення, вже не задовольняє лю-дину, тим більше, що супроти цього повстає закон збереження. Нового визначення нема — старе ненаукове, інфантильне. Віковічні загадки Буття. Не ви перший, не ви останній. Тим більше, що домішалося особисте. Я розумію вас, друже. Така втрата не відшкодується нічим…
— Бачте… Ви самі сказали — невідшкодовна втрата…
— Якщо вона насправді безповоротна, — серйозно сказав лідар — А якщо ні?
— Не треба загадок, — тихо попросив Михайло. — Я втомився від гри. Благаю вас, говоріть…
— Формул вам не дам готових, — мовив Сокіл, зітхнувши. — Та проте можу розповісти про себе дещо. Я теж пройшов той шлях, на який ви ступили..
— Ви?
— Так. Хочете — розповім. Вам буде цікаво. Може, ця розповідь стане відповіддю на ваше шукання…
Слово шосте. Чаша Амріти
Зустрівся світлий Ангел з темним. І сказав Ангел:
— Гіркі слуги твої.
Усміхнувся темний, відповів:
— Мої гіркі, а твої — кислі. Обидва ми повинні шукати со-лодкого.
Похилив голову Ангел, бо не міг показати, де його слуги не прокисли.
СХІДНА КАЗКА
Я народився на Чернігівщині, над Десною. Невелике затишне сільце, луки, ліси. Батько — дрібний дво-рянин Василь Сокіл. Він був більше схожий на селянина, ніж на аристократа. Жили ми небагато, але батько дав мені широку освіту. Ще змалку запросив для мене гувернантку, з нею я вивчав англійську, французьку, німець-ку мови. Далі — гімназія, медичний факультет Петербурзького університету.
Потім — вихор Жовтня…
Я довго не міг знайти мужність або випадок, щоб порвати з Колчаком, куди мене штовхнула доля.
Так минав час.
Та прийшла катастрофа. Армія Колчака була розгромлена. Окремі загони розлетілися врізнобіч, жорсто-ко мстячи за свою ганьбу беззахисному населенню.
Я з невеликим штабним загоном опинився в передгір’ях Алтаю. Там нас наздогнав партизанський загін. Закипів бій. Козаки охоронної сотні розбіглися. Невелика група офіцерів люто одстрілювалася, ховаючись за скелями. Кільце партизанів змикалося. Жалібно іржучи, надали під кулями коні, впряжені в підводи. Я впав біля колеса, затуливши обличчя, тупо ждав фіналу. Хтось поруч зі мною люто закричав, щось упало, глухо гри-мнуло Мене обпекло біля вуха. Задзвеніло в голові. Накотилася пітьма…