Він пішов на Карлсплац і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.
Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку і пішов собі геть. Але тепер Гребер з нетерпінням чекав сьомої години.
Елізабет відчинила йому сама.
— Не сподівався, що відчиниш ти, — сказав він здивовано. — Я чекав дракона, який охороняє вхід.
— Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.
— У бригаду плоскостопих! Нічого дивного! Її місце саме там! — Гребер роззирнувся. — Тут усе виглядає зовсім по-іншому, коли її немає.
— Все виглядає по-іншому тому, що в передпокої горить світло, — відповіла Елізабет. — Я вмикаю його щоразу, коли вона йде з дому.
— А коли вона вдома?
— Коли вона вдома, ми економимо. Це в патріотичному дусі. Треба сидіти в темряві.
— Твоя правда. Тоді вони нас люблять особливо, — підсумував Гребер. Він дістав з кишені пляшку. — Я тут приніс тобі трохи горілки. З погреба одного крайсляйтера. Подарунок шкільного товариша.
Елізабет здивувалася:
— Ти маєш таких шкільних товаришів?
— Авжеж, як і ти примусових сусідів.
Вона усміхнулась і взяла пляшку.
— Пошукаю, чи не завалявся де-небудь штопор.
Елізабет вийшла на кухню. Гребер помітив, що сьогодні вона одягла чорний пуловер і вузьку чорну спідницю. Її волосся було туго зав'язане па потилиці яскраво-червоною стрічкою. Плечі вона мала прямі, міцні. Стегна вузькі.
— Я не знайшла штопора, — сказала дівчина і засунула шухляду. — Фрау Лізер, мабуть, дотримується сухого закону.
— Вона на таку не схожа. Але навіщо нам штопор?
Гребер узяв пляшку, оббив сургуч і двічі вдарив дном об своє стегно. Корок вискочив.
— Ось так це роблять солдати, — резюмував він. — Чарки в тебе є? Чи питимемо нахильці?
— У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.
Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.
Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. "Все це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, — вирішив Гребер. — Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний".
Вона обернулась.
— Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?
— Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.
— А тепер?
— Тепер ми — старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.
Вона подивилась на нього:
— Це правда?
— Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?
Елізабет похитала головою.
— А чи завжди, власне, щось має бути правдою? — запитала по хвилі.
— Мабуть, ні. Чому ти питаєш?
— Бо я не знаю. Але якби люди не намагалися переконати одне одного у своїй, власній правді, то, можливо, було б менше воєн.
Гребер засміявся. Слова Елізабет здалися йому дивними.
— Терпіння, — проказав він. — Ось чого нам бракує, чи не так?
Елізабет ствердно кивнула. Він узяв чарки і наповнив їх по вінця.
— За це й вип'ємо. Крайсляйтер, який дав мені цю пляшку, напевно був далекий від таких думок. Але саме тому й вип'ємо!
Він вихилив свою чарку до дна.
— Ще по одній? — спитав у дівчини.
Елізабет стрепенулась.
— Так, — відповіла нарешті.
Він налив і поставив пляшку на стіл. Горілка була міцна, чиста. Елізабет випила чарку.
— Ходімо, — сказала вона. — Я продемонструю тобі зразок терпіння.
Вона провела його через передпокій і відчинила якісь двері.
— Фрау Лізер, поспішаючи, забула замкнути. Поглянь на її кімнату. Не думай, що я зловживаю довір'ям. Вона обшукує кожний куточок моєї кімнати, коли мене немає вдома.
Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітлера, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху — розкішне видання "Майн кампф" у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера — на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому — з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам'ятними написами та партійні значки.
Гребера це не дуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.
— Вона тут і свої доноси пише? — запитав Гребер.
— Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.
Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер з полицями і кришкою на роликах.
— Він надійно замкнений, — мовила Елізабет. — Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.
— Це вона донесла на твого батька?
— Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.
— Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? — спитав Гребер.
— А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.
— Звичайно. Але цей "вівтар" наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.
— Ернсте, — гірко, мовила Елізабет. — Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?
— Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти і захоплюється абстрактним благородством. В доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?
— Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрінням. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.