Маленький отек сховався десь на горищі — як завжди, коли в домі були чужі. Там він і сидів, допоки злива періщила по даху та по стінах. А в будинку поволі згасло вогнище і в кімнату тихцем заповзла ніч. Знахарка задрімала. І тоді зі свого сховку виліз отек, пробрався до Геда, котрий тихо й нерухомо лежав на ліжку. Звірок почав довго і терпляче вилизувати долоні та пальці господаря своїм сухим, схожим на коричневий листок, язичком. Далі отек підповз до Гедової голови — лизнув скроню, пошрамовану щоку, торкнувся до заплющених очей. І від цих ніжних дотиків Гед почав поволі приходити до тями.
Він прокинувся, не знаючи, де побував і де знаходиться, не розуміючи, що то за невиразне сіре світло мерехтить перед очима. То сходило холодне осіннє сонце. Отек, як завжди, згорнувся біля Гедового плеча і заснув. Пізніше, коли хлопець згадував події тієї ночі, то зрозумів, що якби хтось живий не доторкнувся до його тіла, що втратило душу, і не покликав назад у цей світ, то він цілком міг би залишитись у потойбіччі назавжди. І тільки сліпа інстинктивна мудрість змусила отека вилизувати рани. І саме в цій інстинктивній мудрості тварини Гед відчув щось схоже на власну чудодійну силу, яка брала початок від Одвічних Сил Землі. Відтоді він назавжди повірив у те, що по-справжньому мудра людина ніколи не відокремлює себе від інших живих створінь — байдуже, чи то люди, чи безмовні істоти. І згодом, під час своїх мандрів та пошуків, він доклав чимало зусиль для того, щоби навчитися розуміти те, про що можуть розповісти очі тварини, політ птаха, неквапливо величні жести дерев.
Тепер Гед уперше зробив той перехід через межу і назад, який із розкритими очима може здійснити лише справжній маг. Та навіть наймогутніший маг при цьому завжди наражається на страшну небезпеку. Однак у цей світ Гед повернувся назустріч горю і страхові. Горе прийшло до його друга Печварі, а страх — до нього самого. Тепер Гед розумів, чому Архімаг боявся посилати його далеко від острова Роук, і що чаїлося у його майбутньому, яке навіть Ґеншер не зміг розгледіти. Бо то сама пітьма полювала на нього — потвора без імені та назви; істота, яка не належала цьому світові; Тінь, яку він звільнив або й несамохіть породив. Вона довгі роки чигала на Геда на межі життя і смерті. І ось нарешті дочекалася його. Тепер вона до скону переслідуватиме його, намагаючись підступитися якомога ближче, щоби забрати силу, висмоктати життя й заволодіти його тілом.
Тінь знову почала йому снитись у подобі химерного ведмедя без голови і без очей. Гед не бачив подібних снів ще відтоді, як зарубцювалися рани, отримані під час нічного двобою з потворою. Тепер він щоразу прокидався мокрим від поту та вкрай знесиленим, а давні шрами на обличчі і плечах пекли, ніби свіжі рани. Йому здавалося, що Тінь снує навколо будинку, намагаючись навпомацки увійти всередину. Починалася лиха година.
Коли Тінь снилася йому, чи коли він думав про неї, то завжди відчував холодний жах. Сила та розум покидали його, а він почувався дурним і збентеженим. Гед відчував злість на себе через страх перед Тінню, але він не міг із ним нічого вдіяти. Хлопець потребував допомоги, але хто би міг її надати? Адже потвора, що переслідувала його, не належала ні до світу живих, ні до світу мертвих, не мала ні душі, ні плоті. Вона була нічим, навіть власного імені не мала. Єдине, чим він її наділив, так це жахливою силою, яка не корилася жодним законам земного світу. Все, що Гед тепер знав про Тінь, — це тільки те, що вона й надалі прагнутиме заволодіти ним. І тоді вже вершитиме свою волю через нього, водночас будучи його витвором. Але в якій подобі вона з'явиться у цей світ, не маючи власної форми, як і коли знайде його — цього він не відав.
Свій будинок і острів Гед оточив найсильнішими магічними оберегами, на які лише був здатний. Однак їх потрібно було постійно оновлювати, і невдовзі він зрозумів, що якщо витратить свою силу на утримання оберегів, то мешканцям Лоу-Торнінґа не буде з нього пожитку. Особливо, якщо з острова Пендор таки прилетить дракон.
Якось Гедові знову наснився сон. Йому здалося, що Тінь проникла в дім і ворушиться біля дверей, крізь пітьму тягнеться до нього, нашіптуючи нерозбірливі слова. Він прокинувся, пойнятий жахом, і чарівним вогником освітив кожен куточок, щоби пересвідчитись, що в будинку нікого немає. Тоді підкинув у вогнище дрова і вмостився біля нього, прислухаючись, як осінній вітер шарудить у солом'яній стрісі, стугонить поміж голого гілля високих дерев. Він довго сидів у задумі, а тоді у його серці прокинувся колишній гнів. Досить! Він не буде безпорадно чекати, залишаючись в'язнем невеличкого острова та бурмочучи марні закляття!
Але Гед не міг порушити угоду, укладену з жителями островів, і просто покинути їх на поталу драконам. Тому в нього залишався єдиний шлях. Наступного ранку Гед поплив човном вниз до головної пристані Лоу-Торнінґа, розшукав старійшину острівної громади і сказав йому:
— Я мушу покинути ваш край. Мені загрожує небезпека, і через мене ви також можете потрапити в біду. Дозвольте мені вирушити на острів Пендор і знищити драконів. Лише тоді я з чистою совістю зможу поїхати звідси. Адже якщо мені судилося зазнати поразки, то це може статись і тут. Тож давайте вирішимо цю проблему раз і назавжди.
Приголомшений старійшина витріщився на Геда.
— Пане Яструбе, — мовив він, — адже там дев'ять драконів!
— Кажуть, що вісім із них ще молоді.
— Зате старий...
— Кажу вам, я повинен поїхати звідси. І прошу вашого дозволу зустрітись із драконом, щоби спробувати звільнити острови від страшної загрози. Сподіваюся, мені пощастить...
— Як собі знаєте, шановний, — сухо відповів старійшина.
Усі, хто чув цю розмову, подумали, що молодий чаклун або чваниться, або, не дай Боже, з глузду з'їхав. Похмурими поглядами проводили Геда острів'яни, не сподіваючись побачити його знову. Дехто навіть натякав, що чаклун просто хоче втекти від них, обминувши острів Хоск, вийти у Потаємне море, залишивши людей у біді. Але більшість (у тому числі й Печварі) вважали, що Гед утратив розум і шукає смерті.