Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос.
"Ні, мабуть, таки сон", — вирішив він.
Хлопець виліз із куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними і сміхотворними.
"А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного. Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки. Чого ж боятися?"
І таємничий незнайомець вже здавався йому навіть симпатичним.
Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
— Привіт!.. Здоровенькі були! — весело вигукнув Сашко Циган. — Вилазь. Снідати будемо.
Він уже розпалював вогнище. Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі. Хлопці навернули трохи не півторби харчів.
— Цікаво, як там наші старі, — усміхнувся Сашко Циган.
Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався. Він дуже переживав.
"Мої, мабуть, очей не зімкнули. Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює. І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала…"
Роздуми його перервав Сашко Циган.
— На! — сказав він і простягнув Марусику жаб'ячу лапку.
— Нащо? — здригнувся Марусик.
— Як "нащо"? Тепер ти загадуй. Тільки гляди, не так, як я…
— Та… Не треба. Не хочу я…
— Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось. Я ж хотів викинути, пам'ятаєш. А ти… Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою, — і Сашко Циган силоміць сунув жаб'ячу лапку Марусику в кишеню.
Розділ сьомий,
у якому наші герої переконуються, що дорослі — дуже складні люди. На Бамбурах знову співи
Вони враз нашорошили вуха. Їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.
Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками.
Ближче… Ближче… Ближче…
Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив… захеканий Журавель.
— Ану тебе! — в один голос полегшено вигукнули хлопці.
— Ху! Ху! Ху! — пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова.
Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:
— Оххх!.. Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували. Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають… А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію.
— Ой-йой! — аж присів з переляку Марусик. — Що ж це буде?
Сашко Циган насупив брови:
— Та-ак!..
Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном:
— А… а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш?
Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку в кишеню і витяг… лотерейний білет:
— Ось він…
— Що-о?!
Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці.
Журавель махнув рукою:
— Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було. "Не бачив?" — питають. "Не бачив. Ми, — брешу, — посварилися трохи. Вони кудись подались. А куди, не знаю". Година минула, дві. Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують. Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро. А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже… Хрипло так, приглушено: "Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу". І простягає. А той здивовано: "Та ви ж збиралися вранці самі!.. Чого ж…" — "Не було коли… — І рукою махнув. — Беріть, ви ж просили". Твій, Марусику, брови як насупить: "Ні, — каже, — не хочу!" — "Та нате ж!.." — "Не хочу і все…" Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються. Просто як діти. Тоді твій, Марусику, замахав-замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: "На, синку, матері оддаси!" Силою білета мені в руку вклав і пішов. Я — до матері. А вона: "Та ти що! Не хочу! — І теж руками замахала. — Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси…" Отак!.. — Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану. — На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.
Сашко Циган почервонів і одсахнувся:
— Ні! Не буду.
— Та ти що? Це ж ти виграв.
— Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу.
— Марусику… — ступив крок Журавель.
— Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти. — І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.
— Ну, знаєте… — почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:
— Не гарячкуй. Білет у тебе, то хай у тебе й полежить. А там видно буде…
— От-от! Вірно! — підхопив Марусик, — А зараз гайда додому. Ато…
Журавель не вмів сперечатися.
…Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом. Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.
Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув.
— Не дрейф! — зрозумів його зітхання Сашко Циган. — Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше… Зате…
— А я й не боюсь. Подумаєш, — знову зітхнув Марусик. — Просто маму жалко. Як вони переживали, мабуть…
Потиличників не було. Були сльози, зойки і голосіння. Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу.
А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.
І решта батьків теж заспішила на роботу.
А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.
З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.
Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але…
— Ех, люди добрі, — жалібно скривився поштар. — Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен…