Одного вечора, коли Алісія вже побажала таткові на добраніч, він спитав:
— Алісіє, а що сталося з чарівною кісточкою?
— Вона у мене в кишені, татусю.
— А я гадав, що ти її загубила.
— Ні, татусю.
— То, може, ти забула про неї?
— О ні, татусю.
А то якось на одного з маленьких принців, що вертався зі школи, напав страшнючий сусідський песик. З переляку хлопець кинувся до вікна й розбив шибку рукою.
Що тут сталося! З руки малюка потекла, потекла, потекла кров. Коли сімнадцять братиків і сестричок побачили, як з руки в нього тече, тече, тече кров, вони заверещали так, що самі полякалися свого крику.
Та принцеса Алісія одному за одним позатуляла їм ротики й попросила заспокоїтися заради хворої мами. Потім налила холодної води у велику миску, промила поранену руку малого принца й перевірила, чи немає в рані скалочок. А тоді вона попросила двох найсильніших малюків принести королівську торбу з ганчір’ям.
— Я трошечки помудрую, покрою і зшию перев’язку, — сказала вона.
Малюки притягли королівську торбу з ганчір’ям, принцеса Алісія взяла голку, нитку і почала мудрувати, кроїти й шити. А коли рука малого принца була перев’язана, Алісія побачила, що тато заглядає до кімнати.
— Алісіє,— сказав король, — що ти робила?
— Я, татусю, мудрувала, кроїла і шила.
— А де чарівна кісточка?
— У мене в кишені.
— Я думав, що ти її загубила.
— Ні, татусю.
— А може, ти забула про неї?
— О ні, татусю.
Після цієї розмови принцеса знов побігла нагору до герцогині й розповіла їй на вушко про те, що сталося, і герцогиня труснула своїми білими, як льон, кучерями й засміялася рожевими вустоньками.
Ну, а іншого разу скоїлося ще й таке: немовля впало й забилось об камінні гратки. Сімнадцять принців і принцес уже звикли забиватись об гратки, але немовля до цього ще не звикло і набило собі чималого синця під очком.
А все через куховарку, що втекла уранці зі своїм коханим — струнким і веселим солдатом. Принцесі Алісії довелось надягти на себе величезний фартух, самій чистити ріпу на юшку та ще й бавити немовля, посадивши його собі на коліна.
Ото галас учинився! Сімнадцять малих принців і принцес заплакали, захлипали, заголосили. Навіть Алісія шморгнула носом, але зразу ж оговталась і наказала всім замовкнути, щоб королеві, яка вже потроху видужувала, та не стало гірше.
— Гей ви, мавпенята, ану цитьте! — гримнула вона, а тоді уважно оглянула немовля. Переконавшись, що воно нічого собі не зламало, взяла холодну праску і приклала до біднесенького очка, і незабаром мале вже спало у неї на руках.
Тоді Алісія сказала сімнадцятьом принцам і принцесам:
— Як я його покладу, воно прокинеться і заплаче. Хочете бути кухарями?
Діти на радощах застрибали й почали робити собі кухарські ковпаки із старих газет.
Кожному принцеса Алісія дала завдання. Першому загадала тримати сільничку, друге тримало ячну крупу, третє — приправи, четверте — ріпу, п’яте — моркву, шосте — цибулину, і так незабаром усі стали кухарями, всі метушилися, щось робили, а Алісія сиділа посеред кухні в грубому фартусі й колисала дитину.
Через якийсь час юшка була готова, і мале прокинулося таке веселе — от ніби нічого й не сталося. Тоді Алісія передала немовля найспокійнішій принцесі і, наказавши всім відійти в найдальший куток кухні, щоб ні на кого не бризнуло й ніхто не попікся, почала насипати юшку в тарілки.
Юшка парувала і так смачно пахла, аж усі заплескали в долоні. Немовля й собі заплескало в долоньки; вигляд у нього був такий кумедний, що всі засміялись.
А принцеса Алісія сказала:
— Смійтеся, та шануйтесь! Ось пообідаємо і зробимо малечі гніздечко в кутку; там воно сидітиме й дивитиметься, як танцюватимуть вісімнадцять кухарів.
Ця пропозиція дуже сподобалася малим принцам і принцесам. Вони швидко попоїли, помили посуд і відсунули стіл в куток. Тоді сімнадцять принців і принцес в куховарських ковпаках та Алісія в грубезному фартусі почали танцювати танець вісімнадцятьох кухарів перед немовлям, яке забуло про свій синець під очком, засміялось і загугукало. І тут Алісія знов побачила короля, що заглядав у кухню.
— Що ти робила, Алісіє? — спитав він.
— Мудрувала і куховарила, татусю.
— А що ти робиш зараз?
— Веселю малечу, татусю.
— А де чарівна кісточка, Алісіє?
— У мене в кишені, татусю.
— А я думав, що ти її загубила.
— Ні, татусю.
— Чи, може, ти забула про неї?
— Ні, татусю.
Тоді король тяжко зітхнув і похнюпився, і вигляд у нього був такий сумний, що сімнадцять принців і принцес тихенько вийшли з кухні, залишивши короля Уоткінса Першого наодинці з Алісією та немовлям.
— Що тобі, татусю? — спитала Алісія.
— Я дуже бідний, дитинко.
— У тебе немає зовсім грошей, татусю?
— Ані грошини, дитинко.
— І ніяк їх дістати, татусю?
— Атож, дитинко. Я вже старався і так і сяк, але все дарма.
Почувши ці слова, Алісія поклала руку в кишеню, де лежала чарівна кісточка.
— Татку, — сказала вона, — коли людина старається і вже випробує всі способи, це означає, що вона зробила все можливе, так?
— Безперечно, дитинко.
— Отже, — вела далі Алісія, — коли людина дуже старається, і в неї все одно нічого не виходить, тоді, я гадаю, і настає час попросити допомоги.
Алісія сказала дуже важливу річ. Власне, в цьому й полягала таємниця риб’ячої кісточки, та таємниця, яку мала на увазі добра старенька фея Грандмаріна і яку розгадала Алісія, а потім часто нашіптувала своїй подрузі — такій гарній і статечній герцогині.
Отож Алісія дістала з кишені чарівну риб’ячу кісточку, що мінилася на сонці, як перламутрова, поцілувала її і попросила, щоб настав день платні… І раптом у комині загуркотіло, і королівська платня упала й розсипалася по підлозі.
Та це був тільки початок. Найцікавіше трапилося потім, коли приїхала карета, запряжена чотирма павичами. На задку карети стояв хлопець з магазину містера Піклза. На ньому був розшитий сріблом і золотом одяг, а на постиганому пудрою чубі сидів трикутний капелюх. На ногах у нього були рожеві панчішки, в одній руці вій тримав паличку, прикрашену самоцвітами. а в другій — букет квітів. Хлопець сплигнув на землю, зняв капелюха і чемно допоміг зійти Грандмаріні.