Коструббо-Ном замахав руками й залопотів крильми, спонукаючи їх слухати його ще, але звірі наче й не бачили.
Одні хотіли битися з озминськими людьми, другі – щоб їх обернули на людей, треті не хотіли нічого.
Ревіння й розгардіяш набирали сили, та враз серед звірів запала тиша, суперечки вщухли, і всі в подиві втупились у незвичайне видовище.
В коло вступив величезний Лев – більший і могутніший за всіх присутніх тут Левів, – а на ньому верхи їхала дівчинка, що безстрашно усміхалася до безлічі звірів. А вслід за Левом і дівчинкою виступав ще один звір – величезний Тигр, що віз на спині кумедного чоловіка з чорним саквояжем у руках. Дивні звірі йшли повз ряди зчудованих звірів, аж поки дійшли до кам'яного трону Гугу й там зупинилися перед ним.
Потім дівчинка й кумедний чоловічок злізли на землю, а велетень Лев спитав гучним голосом:
– Хто Король цього лісу?
– Я! – відповів Гугу, рішуче дивлячись на Лева. – Я Гугу-Леопард, Король цього лісу.
– Тоді я з великою пошаною вітаю вашу величність, – сказав Лев. – Може, ти чув про мене, Гугу. Мене звуть ЛевБоягуз, і я цар усіх звірів у всьому світі.
Очі Гугу гнівно блиснули.
– Так, – сказав він, – я чув про тебе. Ти колись давно присвоїв титул Царя Звірів, але жоден звір-боягуз не може бути Царем наді мною.
– Та він насправді не боягуз, ваша величносте, – докинула дівчинка. – Його тільки прозивають так.
Гугу перевів погляд на неї. І всі звірі теж утупили в неї очі.
– Хто ти така? – спитав Король.
– Я? Я Дороті, – відповіла вона.
– Як ти наважилась прийти сюди? – запитав Король.
– А я не боюсь іти хоч би й куди, коли Лев-Боягуз зі мною, – сказала вона. – Я дуже добре знаю його і певна, що на нього можна покластись. Він завжди боїться, коли ми попадаємо в якусь халепу, і тому його прозивають Боягузом; але він великий боєць, і тому насправді ніякий він не боягуз. Розумієте, він не любить битись, та коли доводиться, тоді жоден звір його не подужає.
Гугу-Король подививсь на величезного, могутнього Лева-Боягуза й зрозумів, що вона каже правду. Підійшли ближче й інші Леви з цього лісу і низько вклонились чужому Левові.
– Просимо Вашу величність до нашої оселі, – сказав один. – Ми вже багато років знаємо про вас, ще до того, як ви пішли жити до Смарагдового міста, і ми бачили, як ви билися зі страхітливими калідами й перемогли їх, і знаємо, що ви Цар усіх Звірів.
– Це правда, – відказав Лев-Боягуз. – Але я прийшов сюди не для того, щоб правити звірами цього лісу. Тут королює Гугу, і я певен, що він добрий Король, справедливий і мудрий. Я прийшов зі своїми друзями до Гугу як гість і сподіваюся, що нам тут раді.
Це сподобалось великому Леопардові, і він зразу сказав:
– Так, принаймні вам я радий і прошу ласкаво до мого лісу. Але хто оті чужинці, що з вами?
– Дороті вже назвала себе, – відповів Лев, – і я певен, що ви полюбите її, узнавши краще. Цей чоловік – Чарівник з Озу, мій приятель, він може робити дивовижні штуки своїми чарами. А оце – мій щирий і випробуваний друг – Голодний Тигр, що живе зі мною в Смарагдовому місті.
– Він що, завжди голодний? – спитав Лу-Одноріг.
– Так, – відповів сам Тигр. – Я завжди голодний на жирненьких немовляток.
– То хіба ти не можеш знайти в Озі жирненьких немовляток і наїстися? – спитав Лу-Одноріг.
– Та їх там, звичайно, є доволі, – відказав Тигр. – Але я, на лихо, маю таке вразливе сумління, що воно не дозволяє мені їсти немовлят. Тому я завжди голодний на них і ніколи не можу їсти їх, бо сумління не дозволяє мені.
Та з усіх ошелешених звірів на цій галявині жодне не було так прикро вражене несподіваною появою чотирьох гостей, як Коструббо-Ном. Він не тільки був приголомшений, а й злякався, бо впізнав у них наймогутніших своїх ворогів. Але він усвідомлював: вони не можуть знати, що він – колишній Король Номів, бо подоба звіра, яку він тепер мав, цілковито маскувала його. Тому він зібравсь на відвазі й вирішив, що Чарівник і Дороті не зможуть поламати його планів.
Поки що важко було сказати, що думають про цих гостей усі незліченні звірі. Декотрі витріщалися на них сердито, але більшість, видно, були просто здивовані й збентежені. Але зацікавились усі, тож сиділи дуже тихо й слухали те, що говорилось.
Кікі Ару, що лишався непомічений у затінку за скелею, спочатку дуже злякався прибуття чужинців, навіть більше, ніж Коструббо; він сказав собі, що треба діяти швидко, не чекаючи поради старого Нома, інакше їхню змову, скоріш за все, викриють і всі їхні плани підкорити Оз і правити ним проваляться. Крім того, Кікі взагалі не подобалась поведінка Коструббо, бо колишній Король Номів хотів робити все по-своєму, а юнака, який один володів таємницею перетворення, змушував коритися наказам, наче раба.
Турбувало ще Кікі Ару й те, що прибув справжній Чарівник, про якого говорили, ніби він має багато чаклунських якостей, і цей Чарівник, що має у своєму саквояжику знаряддя до чарів, є другом озминського народу і, мабуть, захоче відвернути війну між лісовими звірами та людьми країни Оз.
Все це промайнуло в голові Юнака-Верхотура, поки Лев-Боягуз і Король Гугу розмовляли, і тому він почав витворяти деякі дивні речі.
Він нагледів недалеко від того місця, де стояв, глибоку западину в скелі, уткнув у ту западину обличчя й прошепотів так тихо, щоб ніхто не почув.
– Я хочу, щоб Чарівник з Озу, став лисом – пірзкщгл!
Чарівник, що досі стояв усміхнений біля своїх друзів, раптом відчув, що обертається на Лиса, і впустив чорного саквояжика додолу. Кікі простяг руку й ухопив того саквояжика, а Лис закричав скільки голосу:
– Зрада! Тут є зрадник із чаклунською силою!
Всі аж стрепенулися, почувши той вигук, а Дороті, побачивши біду свого давнього друга, завищала й скрикнула:
– Ой лишенько!
Та за мить вона й сама обернулась на біленьке кучеряве ягнятко й так розгубилася, що тільки мовчки розглядалась круг себе.
Очі Лева-Боягуза спалахнули вогнем, він припав до землі, б'ючи об неї хвостом, а поглядом шукав, хто ж цей зрадник-чарівник. Але Кікі, що не виймав обличчя з западини в скелі, знову прошепотів чарівне слово, і великий Лев зник, а на його місці з'явився маленький хлопчик, одягнений на жвакунський манір. Маленький Жвакун був так само розгніваний, як щойно Лев, але маленький і безсилий.