Перед ним і впала на коліна як підрізана. Руками сплеснула й зойкнула в ніч. А враз похитнулась і з стогоном непритомна впала до нього на пісок.
Ніч одгукнулась ще двома пострілами, але далеко десь у березі,— бах! бах! Потім уронила зорю — велику пекучу сльозу — і заніміла в печалі...
XXXII
...І прийшла зима, й минула — аж напровесні Давид Мотузка вертався з міста в Обухівку.
Поїзд прибув на станцію зарані — опівдні, але по розгаслій дорозі йти було важко; версту по версті місив ногами Давид, на кожному кроці провалюючись у талому снігу; ішов; ішов — уже й сонце сідало, а він ще тільки доходив до колишньої Ганівської економії. До слободи ще лишалося верст із десять. Проте хоч пізно, а був би таки дома сьогодні — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась із-за саду ковалева халупка, така радість пройняла парубка — одразу відчув, що далі вже не піде. Далебі, немає чого поспішати. Та ще поночі по такій дорозі. Та ще... це ж і вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листі: либонь, відколи довідалась, що незабаром вийде з лікарні, та відтоді щодня як очей не видивить. Увечері аж за греблю, буває, вийде — чи не бовваніє по дорозі з станції. "Стою, стою під вербами буває, а тебе, любий, нема та й нема",— писала.
Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навіть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гін яких двоє залишилось, а тоді звернути з шляху, перейти греблю і в хату отак — рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрі". Він навіть руку звів до голови і ніби хотів зняти шапку, та тільки збив на потилицю і зітхнув глибоко на всі груди.
Да, хороша-таки штука життя. Отак іти по грузькій весняній дорозі — обвіяний молодим духом нестерпним талого снігу, та землі, та вербових бруньок. Хороше! А що плутає ноги втома та чавкає в драних чоботях — дарма: ось і відпочине, і онучі просушить. О, ба! Спереді у темряві блиснув вогник (видно, в халупці світло засвітилося). Хороше!
І враз ніби спіткнувся на якійсь думці. Аж нахмурив брови й щелепи зціпив. Та й то всилу-силу переступив. І як лишилась уже позаду, не міг іще й тоді, щоб не оглянутись на неї. А так, отоді в шелюгах, якби не наспіли були... Аж не віриться, що це було. Та й усе життя отоді в Обухівці — не віриться, що це була дійсність, а не привиділось у важкому маячному сні. І то в ньому, в химерному світі примар — він, Давид, тіпався, як у лихоманці, белькотав посмаглими губами й бився, зі стогоном, щоб прокинутися — прорватися в дійсність. А його... назад на аркані.
Це ж саме отут наздогнали були отоді. Ой гади ж, били як. А потім, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневі на шию і — гайда. Оце згадав Давид — аж загорілися роз'ятрені спогадом ноги, розбиті, в крові: тягли ж на аркані по мерзлому грудді. Ще дякувати коневі, що не розніс кісток: як не поганяв його Тягнирядно, а він що зірветься, та й стане, очі косить назад, хропе й цапує. Поки-то вершник зірве його знов, а Давид і одсапне тим часом. Проте як в село вже дістались, всилу-силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цілих чоботях виходив з дому, а то вже самі халяви теліпалися на ногах, а ступні голі — саме шмаття м'яса. І отак просто до сільради.
А потім — льох у райміліції, допити й шелюги... Якби не наспіли були отоді, уже б ніколи з отого сну й не прокинувся. І як-то вони нагодилися саме тоді. Теплими пальцями торкнулася до повік і одкрила їх. І на зоряному тлі побачив Давид її, Зіньчине, змучене й зраділе обличчя. Оце і усе, чим спалахнув йому новий світ після довгого забуття і знову погас. Потім отямився аж у ковалевій халупці. І вона, Зінька, таки біля нього. Розповіла, як одбили його; на руках пронесли хлопці до хутірця, а там Савка підводу в тітки дістав і оце в двір уже світанком привезли нишком. "Тут не страшно вже",— потішала. А сама і в хаті не сиділа. Уже потім призналася, що сама боялася дуже і вартувала надворі весь день — чи не принесе їх і сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищі Давида заховати. Але їх не було. А вночі приїхали кіньми Гордій Чумак із Півненком (Ілько загадав). Розповідали, що на селі такий переполох — і начміліції приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщій ухопили Давида на підводу й на станцію. (Поїзд опівночі).
Е-ех, і не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду — нове життя... Іменно, Давиде: нове життя!
Аж скинув шапку і йшов отак простоволосий. Отак і в хату поріг переступив — шапка в руках, та й — "здорові були".
Що вже раді були йому всі — не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповідати. Степан був дома. (Ще в лікарню Зінька писала, повернувся він з Червоної Армії). Був дома й дядько Клим,— уся "ганівська громада" була в зборі, хоч і засідання робити. "Який там перший пункт у нас?" — веселий старий коваль. "Та який — он хоч і з того почати (дядько Клим) — дерево ж возимо". Писав Яким і в лікарню про це. Ну, і так взагалі — не те життя тепер — радянське життя. Вибори ж оце щойно закінчились: Гордій Чумак головою, і в члени сільради провели все своїх людей. Ось і Степан у членах тепер. Ці життя налагодять. Та й у районі ж — і голова райвику другий, і секретар райпарткому інший, а Миронова і з партії викинули. Ну, і дома у старих усе гаразд — Зінька оце була якось на слободі. "Христю просватали",— прохопилася Зінька та й зчервоніла враз: "Кому що, а тобі сватання". І від продподатку звільнили, нібито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильність. І спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповів, що перед від'їздом заходив до прокурора — розслідування закінчено вже, а це на неділю через тиждень — саме в Щербанівці ярмарок — і суд їм буде: виїде сесія губ-суду в Щербанівку. Он-бо як! Оце так новина. Задиркали чоловіки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур їм, не проти ночі їх згадувати,— сплюнув коваль,— є, й окрім них, об чім поговорити".
І таки було об чім.
І за вечерею, і повечерявши,— обсівшись біля припічка, щоб курити в піч, гомоніли допізна чоловіки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жінка з дітьми полягали на полу. Сама Зінька не вкладалася спати: усе сподівалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надію. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зігнала злість на всіх: прогнала від припічка (чи їм місця в хаті кращого немає?) — соломи їй треба. Постелила потім чоловікам долі всім покотом, головами до лави, тоді й собі кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. І вже пізно за північ (проспівав півень), як погасили світло та полягали чоловіки і саме скраю Давид,— довго трималась, та й ні-таки,— тихо-тихо крадучись у темряві, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й — наткнулась на його простягнуту руку. Хап — і вплелися пальцями одна в одну. Потім і поснули обоє отак — рук не розмикаючи.