— А підійди ближче! '
Ілько подався нерішуче до стола й знову став.
— Ти батрак! У спілці "Всеробземліс" состоїш? — спитав, аби спитати, начміліції, потім перевів очі з нього на Матюху, що саме за спиною в Ілька спинився, та — морг! Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. І поки не отямився, Матюха тоді швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:
— Де листа дів? Не бреши, я знаю!
Ілько весь похолонув, тільки горіло лице. А в голові, як блискавка: "Як він узнав?" І хоч був ошарашений несподіваним ударом, але відчув: "Не можна, нізащо не можна казати!" Так і одповів:
— Який лист? Я й не бачив ніякого листа.
— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп'явся поглядом в Ількові засльозені очі.— А Давидові хто дав? Сам мені показував.
Ілько здивований здвигнув плечима: ніякого Давида він не бачив зроду й не знає. Матюха думав — коли це Ілько був в Обухівці за оці тижні. Згадав — тоді ж перед тою неділею привозив Огириху. І сказав навмання, хоч певним голосом:
— А як приїздив отоді, привозив матір? Думаєш, не знаю? Ви ж бачились тоді з ним? Ілько вже сміливіш:
— Та я його зроду не бачив. А тоді, як приїздив,— хай і люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав.— Це як сказав, подумав: "Бреше, не знає! Ну, чорта з два!"
Матюха весь спалахнув.
— Та вже ж і не святий дух йому звістив! Ти, видно, хлопче, ні в кого ще в руках не був, та й маніжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присікався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зігнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров і не дивився вже ні на кого, а додолу.
Матюха сатанів. Скривавлене обличчя хлопцеве і з очей страх будили в ньому гостре чуття звірячої люті й хмільної насолоди. Од Ількового заюшеного обличчя, од відчуття своєї необмеженої сили й влади над ним ніздрі роздувалися в нього і, здавалося, ловили пожадливо запах теплої крові. Потім він на Тягнирядна хитнув головою. Той підійшов до Ілька — здоровенний проти нього, як віл.
— Бери його!
Матюха за цим словом витяг з кишені наган і рушив до дверей.
— Та хоч на ці двері, а то люди ж там,— сказав неспокійно Огиренко. Матюха вернувся і пішов за Данилом у другу кімнату. Тягнирядно за руку вів Ілька, з кімнати через парадні двері Огиренко виступив на ґанок у сад.
Ніч зоряна. В лице у саду війнуло пахом пожовклого листя й шаруділо листя під ногами, як вели. Ілько ступав — аж йому дивно — так легко по листі тому: м'язи напружені, й здавалося мимоволі — хотів опинатись, а вони пругко згинали ноги, і весь напружений. Був у руці Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. І тільки хмуро муркнув:
— Ну, ну, я тебе!
І ззаду Матюха:
— Де тут є яма? Або на ріллю веди.
Тягнирядно сказав:
— Та ось за загонами є пильщицька яма.
Уже вели через двір біля загонів. У загоні саме воли заборюкались — це старий підручний отих, що з ярмарку пригнали, б'є. І пригадалося Ількові одразу, як ще сьогодні гній возив ними на ниву. І гній — хіба тоді так пахнув, як зараз із загонів? А од клуні з ожередів медяно пахла свіжа житня солома. Як стерні колись у давнині, як ще пастушком... І біля машини в це літо пахло отак — носив солому. По якійсь асоціації згадалося — тоді ж під повіткою, як терли прядиво, як же він Зіньці й наказував, щоб нікому ні словечка. Немов передчував тоді, казав і це ж: "Узнають — уб'ють". Аж було боляче на Зіньку чи на кого — і сам не знав. І раптом кинувся від думки: "Та невже ж уб'ють?"
— Ну, ну! —Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечі, і хлопець, зціпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще підбіг і на ході чоботом ударив — аж хлопець як не впав.
Біля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Ількові руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилиці хлопцеві. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, і груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зігнувся, витягши шию, обличчям до самих колін. А Матюха в пику ногою.
— Чого ти гнешся? Стань як полагається! Тягнирядно смикнув схрещені й заломлені руки донизу. Ілько, аж хлипнувши з болем, виправився.
— От що, ти...— почав Матюха важко.— Тільки ти мені не скажеш по правді про отой лист, так і знай: до ранку загребемо отут у ямі, як собаку! Уже й копиця з'їдів буде стояти на завтра на оцім місці. Отож, гляди мені! Де ти дів листа?
У руці в Матюхи хрупнув наган — то він курок звів.
— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нічого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потім одійшов на крок.
— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок і почав витирати скривавлену руку об штани.
— Ну, щастя твоє, що ти не знаєш! І намотай собі — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, і щоб ні гугу нікому! Чув?
На тім Матюха з Тягнирядном і покинули Ілька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:
— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.
— Ніякої дурниці! А допитати треба! Чи як по-твоєму?
Він поділився наслідками свого допиту з товаришами. Нічого не знає Ілько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до діла тепер. Що з ним робити і як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим міркувати.
Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозі спіткнулася: не до вечері їм тепер!
Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врешті Матюшин та Гнидин. План білими нитками шитий, але —хай. Хто там доскіпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньці робота буде. Ті два не дуже небезпечні. Ну, а Мотузці шлях хіба до шелюгів, а далі йому шляху немає. І це небарно. За цю ніч не вспіють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.
— Да, волинити нема чого,— погодився й начміліції.— а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втік. День і ніч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а він уже, може, й подався куди.
Матюха од самого цього припущення схватився з стільця стурбований і зараз же почав одягатись. І Яків. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись і начміліції.