— Та хоч буди його вже! Поки раніш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.
— Хай плещуть люди,— сказала Марія,— мені байдуже. Може, і ти, Килино, думаєш, що в нас що було з ним. Аж нічогісінько!
Видно Давидові тепер — жінка та одійшла трохи од столу й за спиною Марії неймовірно хитнула головою, а усмішка така в неї, мовляв, "найди дурнішу!". А сказала:
— І таке! Чого б я думала! —і зразу ж заспішила: — Ой ніколи ж! Давай сито та побіжу вже.
Марія дістала на гвіздочку під полицею сито й дала їй. Та крутнулась і вибігла з хати.
Давид підвівся.
— Значить, радіо включено?— сказав з усміхом. І Марія з тихим усміхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. І вся була бліда й змарніла за ніч: не знати, чи хоч на часинку очі за цю ніч змежила.
XIX
Того ж дня й облетіла, як радіохвилями, всю Обухівку сенсація: "Давида сю ніч із Марією застали на місці". Говорили жінки про це, біля колодязів зібравшися, вибігши з хати горщик з тину зняти та через тин сусідку побачивши...
Факт, переходячи із уст у вухо, обростав, набирав соку із жіночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловіки. Ці не смакували подробиць, як жінки, а розглядали факт у самій його істотності. Немало мудрих мужичих сентенцій з приводу цього вилилось і з-під вусів, і з голих ротів, що на них іще й "молоко материне не обсохло".
...Надвечір біля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважні справи, поки не вгледів хтось Тихона: виткнувся із-за школи і йшов по вулиці з сокирою на руці. (З хуторів, знати, з роботи).
Як порівнявся з чоловіками, поздоровкався. Хтось відповів йому, хтось — ні. А Гнида вищирився з глумливим сміхом і кинув у спину йому:
— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Сміх. Молодий Книшенко додав іще:
— Мабуть, і досі в хаті смалятиною смердить.
Сміх.
Тихін оглянувся — так, на нього всі дивляться й регочуть. Подуріли чи п'яні? Тільки щелепами ворухнув із ненавистю Тихін і пішов. Тоді хтось у юрбі зацікавився раптом:
— А як воно Тихін на це подивиться? Гнида немов цього тільки й ждав.
— Не знаєте Тихона хіба? —сказав повагом і певно.— Він тільки збоку дивитись — тихий собі та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болоті, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаєте мене, скажете,— брехав Яків,— якщо між ними не прозойде яка драма! Ото он пішов із сокирою, що, думаєте, не підстереже колись та не провалить голови суперникові?! Ревнощі — це, брат, така штука, що з чоловіка може звіра зробити! І ще хтось:
— А дуже просто! Хіба ж у Щербанівці не зарубав один сокирою обох — застав на місці!
— Отже ж! Побачите тоді!
...Як проходив біля Півненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:
— Це з хуторів?
— З хуторів.
— Ну, що ж там хуторяни?
Півненко поклав пилку і, дивлячись на Тихона, витяг кисет і став закурювати. Тихін підійшов до нього. Встромив сокиру в дривітню й закурив із його кисета. Тоді розповідав. Що ж хуторяни? Не всі й хуторяни однієї думки: куркулі — то вже звісно, за них і мови немає. В Огиря все зборища збираються. А незаможники — у кого як земля. Є й з незаможників ті, що земля близько,— і не нагадуй їм краще. А є згодні. Він оце аж два вечори з ними гомонів. Заспокоїв їх — вони думали, що обухівці аж під самі хутори гадають землі собі. Є такі, що й на виселок згодні вийти.
— Е, буде тяганина! Це — нічого й казати! — мовив Півненко понуро.—Що ти хотів, Тихоне, як сила отака проти!
— Сила їх, якщо як, то ось де!— ляпнув Кожушний по кишені завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима.— Думаєш, як вдасть, так на них і управи немає? Ні, брат! Радянська влада — це влада наша, правильна!— Спитав, чи Давида не бачив він, тож то дома.
Півненко мукнув якось, потім сказав, що дома, бачив. А Тихонові дивно відразу стало — на нього той глянув і немов зніяковів, потім одвів погляд.
— Чого ти?
— Та... нехай сам узнаєш.
Тихін пильно глянув на нього й занепокоївся.
— Та що там-бо, Андрію?!
Тому ніяково було. Він м'явся і то дивився на Тихона, то одводив очі вбік. Врешті наважився, одвів очі з товаришевого обличчя і, впершись ними в руду стіну повіт-чини, оббиту дощами, видавив із себе:
—Та по селу балакають: нібито сю ніч застали його в тебе з Марією.
Тихін аж кинувся. Обличчя важко звів з нерухомими на ньому очима, глибоко запалими, брови впали на очі. І остовпів. Потім — у руках ще куріла цигарка — підніс до вусів, затягся жадібно нею раз, удруге, аж осмалило вуса. Тоді кинув — зашкварчала вона на мерзлій землі. А враз схватився за груди рукою, закашляв довго із хрипом. Потім вихаркався з кров'ю і мовчки пішов.
Гукнув Півненко вже вслід йому:
— Сокиру забув!
Виніс за ворота й віддав йому сокиру. А Тихін не взяв її під пахву й на плече не скинув. Ніс у руці за топорище. Повз Мотузчин двір як проходив — і не глянув.
А на його подвір'ї було пусто, як через перелаз переступив. У вечірніх сутінях дивилась невелика хата темними вікнами — ще не світилося. В хліві кувікало порося, а в розчинені двері конюшні чути було Маріїн гнівно-ласкавий голос до коня. Видно, мішку мішала, а він ліз.
— Тпру! Ой який ти! Дам ось!.. Який нетерплячий! — чути було, як поляскала по шиї.
Тихін похмурився. Так голос той її, такий любий та знайомий, шарпонув йому в грудях. Наче живе глянуло в мислі обличчя з подушки дружинине, й очі з тихим соромом і з коханням до нього. "Ой який ти!.." — а сама горнеться і обличчя ховає йому в груди. Щось обірвалось усередині в Тихона й наче в безодню впало, і обличчя з очима ласкавими, і немов за ними й він обірвався і посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов через подвір'я, хто зайшов у хату й став, як стовп, немов і не він це.
Потім кинув сокиру під лаву і ще стояв у кожушку і в шапці посеред хати. Пройшовся важкими кроками, мов розміряючи долівку ними, до полу. Упав на подушки погляд,— одвернувся. Пройшовся до стола і довго стояв біля нього пониклий. Потім сів на лаві й голову важку, що як не розвалиться од думок та од болю, обхватив руками, як обручами.
Як довго так сидить — чи він знає? Пролетіло в уяві за оцей час життя. Як парубком іще теслював на хуторах і вперше зустрів. Як мазали хату, свою вже. Як зустрівся з Давидом радісно! І давні-давні спогади вставали про ще юнацькі дні: у економії за погоничів, у лісі в партизанах... Марили про який світ хороший! У Тихона нова хата, а кидати думав і з Давидом та з іншими обухівцями в Ганівську економію, в колгосп. Згадалося, тоді хтось з обухівців крякав: "їв колгоспі — хто буде потом обливатися, а другий за начальника, жир нагуляє та тільки молодиць псуватиме". Чи думалось отоді... Згадав про лист у кишені й про газету. З якою радістю ніс додому й дорогою все мацав: чи не випало. А тепер — мов то шмат цигаркового паперу. Згадав, що Марія благала колись його, щоб курити покинув: у грудях у нього болить же. Тепер не скаже. Ех ти, життя! Ніяк не задушить! І він закашлявся довго і з болем. Тоді підвів голову.