У кабінеті запанувала тиша. Та й зайві були б слова.
Бо легко наполохати заповітну мрію, що раптом привиділась. Принаймні — мені…
— Дорогам немає кінця, — хитнув головою Федорович.
Що цим хотів сказати старий капітан, незрозуміло. А тільки здалось, що він думав про те саме, що й я.
Їй-право, неначе переродився Федорович! Розгладилися зморшки на худорлявому, зжовклому обличчі. Очі помолоділи. В них заіскрилися зухвалість і завзяття. І вже ввижалося, що передо мною сидить не сивоголовий дідок з кістлявим, вилицюватим, мовби його обгорнули пергаментом, обличчям, не сутулий чоловік, на плечах якого і кітель, мов на вішалці, — висить бахмато, а стрункий, пружний юнак. На мить я побачив його з матросами на забризканій, пропахлій морем палубі, біля стерна напівтемної рубки, молодого і щасливого, того веселуна Костика, що, знехтувавши етикетом, не питаючись дозволу, прямо з рейсу, з тієї далекої сонячної неповторності, сміливо переступив поріг і завітав у гості до цього сивоголового капітана.
— Як іде підготовка до плавання? — ще і ще помовчавши, поцікавився нарешті Федорович.
— Нам, морським візникам, — що? — обізвався незнайомий капітан. — Пасажири зберуться — повеземо. Члени експедиції потрохи вже прибувають. Основні вантажі теж на борту. Дещо, чекаємо, надійде цими днями. Кілька контейнерів з науковою апаратурою десь застрягли. Повідомили в Москву. Стоянов обіцяв з'ясувати.
— Скажи, Гурійовичу, — якось несподівано запитав свого співбесідника Костянтин Федорович. — Як у тебе з екіпажем — повністю укомплектований?
Той, видно, розгубився, зненацька захоплений запитанням, а може, щось хитрував, не наважуючись розкривати перед Федоровичем, своїм начальником, карт. Він помовчав, обдумуючи, як відповісти.
— Екіпаж? — перепитав. — Та ніби укомплектований. Ще й зайві є.
— Що значить — зайві? — поцікавився господар кабінету.
— Точніше — не зайві, просто в декого не оформлено ще документів. А вам відомо, скільки на це йде часу.
Не знаю, як Костянтин Федорович, а я був добре обізнаний, скільки витрачається сил, щоб одержати дозвіл на вихід у море!
Розділ четвертий
ОСТАННІЙ БАР'ЄР
Це місто ніколи не спить.
На захід мчать поїзди, пароплави пливуть на схід. Тут закінчуються всі дороги, але звідси вони й починаються — на краю землі, біля воріт, що ведуть у Тихий океан.
Поминувши круту Тигрову сопку, я зовсім несподівано опинивсь у вузькій, затиснутій з одного боку стрімкими скелями, з другого високими цегляними будинками вулиці.
Двоповерховий рудий і облуплений будинок чимось нагадував посаджене на мілину, напівзатонуле, скособочене і наміцно вгрузле в землю судно. Колись, мабуть, чепуристий, а нині струхлявілий дерев'яний балкон, приліплений до другого поверху, куди вела скрипуча, з розсохлими східцями драбина, свідчив не про кращі часи споруди. Тільки зовні нагадував він капітанський місток: юнаки палили цигарки, недбало жбурляючи недокурки на підлогу.
Люди у формі моряків торговельного флоту повагом заходили в будинок і так само, не кваплячись, з почуттям власної гідності, його залишали. Все це були представники особливої касти: просолені океанськими вітрами кадрові моряки — капітани, механіки, штурмани, власне, ті, про кого не скажеш, що вони сезонники, бо все їхнє життя пов'язане з морем.
Але тут же вирував інший натовп, люд здебільшого молодий.
Це були новачки, хто теж вирішив поєднати своє життя з морем.
Натовп гудів як бджолиний стривожений рій. Уривки фраз звідусюди долинали до мого слуху. Хтось ображений повчально говорив:
— Якщо тобі не дає спокою непереборний потяг до моря, раджу: хоч би задля цікавості завітай до цього вертепу, послухай дещо з морських билиць і небилиць, а заодно й про те, які-то завади на шляху в тих, хто хоче на флот. Та коли і після цього віра не похитнеться, значить, усе гаразд — вибір зроблено правильний.
Коло іншого гурту, навпаки, залягла тиша; поруч же гомоніли.
Початку розповіді я не застав. Протискуючись крізь натовп морячків, що тісним колом обступили оповідача — двадцятилітнього "морського вовка", почув лише окремі слова:
— … І тоді хвиля, востаннє жбурнувши шлюпку, розтрощила її вщент, а нас, напівживих, підібрали рибалки.
Ніхто не здивувався почутому, не зойкнув. Хоч і йшлося про трагічне, обличчя юнаків не видали бодай найменшого хвилювання. Розповідь була сприйнята як належне: з ким, мовляв, такого не трапляється!
Усі вони — може, навіть і молодші за мене — такі юні, а вже дечого побачили, спробували," пережили. Свідомість цього підносила хлопців у їх же власних очах, мабуть, на недосяжну височінь і, як вони гадали, давала підставу на все дивитися зверхньо й скептично.
Та й взагалі. Тут, на Посьєтській, — вулиці, що, здається, веде у саме небо, крутій і гористій, біля цього непримітного, врослого в землю по самі вікна будиночка, в якому міститься відділ кадрів пароплавства, завжди, кажуть, можна почути найдивовижніше. Бо сюди після рейсів сходяться моряки. Одні — щоб оформити відпустку, інші — по нове призначення.
Нарешті я досягнув дверей заповітного кабінету.
Всі канцелярії схожі, мабуть, одна на одну, як і люди, що працюють у них. І хоч я розумів, що серед тих без пороття заплутаних у тенета ділових паперів канцеляристів, очевидно, є неспокійні, романтичні душі, проте не міг позбутися свого упередженого ставлення до них. При зустрічі з ними почував себе пригніченим, нікчемним і безпорадним, мовби якийсь маг перетворював мене на карлика — слухняну, безправну маріонетку з лялькового театру. Мабуть, моє "ходіння по муках" — щоденне оббивання порогів у кабінетах начальників, од яких залежала вся моя матроська доля, не минуло марно. Виробився, значить, такий-от умовний рефлекс — канцеляробоязливість, яку, коли я насправді мрію пробитися до моря, слід перебороти.
Інспектор, високий літній чоловік, що обізвався на мій стукіт у двері, кивком голови дозволив увійти до кабінету… Хоч і повіяло на мене могильним холодом — ті ж таки умовні рефлекси! — проте зловісного в інспекторових очах не помітив. Заклопотаний, без натяку їм будь-які, навіть негативні, емоції чоловік. Похмурий? Можливо. Але — о, диво! — ласкаво так, по-батьківському дивитися став на мене. Може, і в нього є син, безнадійний романтик, чи схвильований голос мій розбудив давно заснулу, нездійсненну мрію інспектора. Цього я не знав.