Буремний перевал

Сторінка 56 з 100

Емілі Бронте

Але він був надто доброю людиною, щоб залишатися нещасним довіку. Він не благав душу Катрини переслідувати його. Час примирив його з горем і приніс йому тихий сум, солодший за звичну радість. Він згадував померлу із світлою, ніжною любов'ю та з надією на зустріч у кращім світі, бо не сумнівався, що вона пішла туди.

Але й на землі він знайшов розраду. Декілька днів, як я вже казала, він ніби залишався байдужим до малої наступниці померлої жінки, але ця холодність розтанула, мов квітневий сніг, і крихітка, перш ніж навчитися вимовляти бодай якісь слова та зробити перші крочки, стала деспотичною володаркою його серця. її охрестили Катриною, але він ніколи не називав її повним ім'ям, так само як ніколи не називав дружину Кеті: може, тому, що так звертався до неї Гіткліф. А мала в нас завжди була Кеті; це і різнило доньку від матері, і водночас пов'язувало з нею. І прихильність Едгара Лінтона до дитини корінилась у любові до її матері, а не у власному У почутті батьківства.

Я часто порівнювала його з Гіндлі Ерншо, намагаючись зрозуміти, чому їхня поведінка за таких подібних обставин виявилася такою різною. Обидва вони були вірними чоловіками і любили своїх дітей, і я не могла збагнути, чому кожен із них не ступив на той самий шлях — чи то добра, чи зла. Адже Гіндлі, міркувала я, був наче впертіший од Едгара Лінтона, та мабуть, через свою лиху вдачу зрештою виявився слабшим за нього. Коли його корабель налетів на риф, капітан залишив свій пост, а команда збунтувалась і, замість рятувати свій горезвісний притулок, згубила його. А Лінтон виявив справжню мужність вірної і шляхетної душі: він довірився Господові, і Господь зглянувся на нього. Один сподівавсь, інший впав у відчай; вони самі обрали свій тягар і були справедливо засуджені його нести. Та навряд чи вам потрібні мої міркування, містере Локвуде: ви можете судити про всі ці речі так само, як я — або думаєте, що можете; а це одне й те саме. Кінець Гіндлі Ерншо виявився таким, якого й слід було чекати: він помер невдовзі після своєї сестри, менш ніж через півроку. Ми у Грейнджі не чули, щоб його смерті передувала якась хвороба; я дещо дізналася, тільки коли прийшла допомогти з приготуваннями до похорону. Про те, що сталося, сповістив мого хазяїна містер Кеннет.

— Ну що, Неллі,— сказав він, заїхавши якось рано-вранці на наше подвір'я — о такій порі, що в мене не могло не з'явитися лихого передчуття. — От і нам із вами настав час оплакувати небіжчика. Хто б, ви думали, пішов од нас?

— Хто? — спитала я з острахом.

— Вгадайте! — відповів він, спішившись і чіпляючи повіддя на гак біля дверей.— І хапайтеся за кутик вашого фартуха: так чи інак доведеться.

— Не містер Гіткліф, звісно? — скрикнула я.

— Що? Ви хіба б за ним проливали сльози? — сказав лікар. — Ні, Гіткліф — здоровий лобур: я його щойно бачив. Він аж погладшав відтоді, як розлучивсь із своєю пані.

— То хто ж тоді, містере Кеннет? — нетерпляче спитала я.

— Гіндлі Ерншо! Ваш давній друг Гіндлі, — відповів він, — а мій непутящий приятель; хоча останнім часом він надто здичавів, як на мене. Отак! Я ж казав, без мокроти не обійдеться. Заспокойтеся! Він умер так само, як жив: п'янющий як чіп. Бідний хлопець! Мені теж його шкода. Нелегко втрачати давніх друзів; хоч він міг чорт зна-що втнути, та й я натерпівся від його вибриків. Йому ще й двадцять сім не сповнилося; не старший за вас. Та хто б повірив, що ви з ним однолітки?

Зізнаюся, ця новина завдала мені тяжчого удару, ніж смерть місіс Лінтон: давні спогади заворушились у серці; і, сівши на ґанок, я побивалася, мов за кревним родичем, й попросила містера Кеннета, щоб він звелів іншій служниці провести його до хазяїна. Я не могла позбутися сумніву — чи помер він власною смертю? І що б я не робила, ця думка не полишала мене; вона так мене змучила, що я зрештою наважилася попросити в хазяїна дозволу піти до Буремного Перевалу — віддати останню шану померлому й подбати про похорон. Містер Лінтон спочатку не хотів мене відпускати, та я сказала, що небіжчик лежить там сам, усіма покинутий, і я маю прислужитися своєму молочному братові й колишньому хазяїну так само, як нинішньому; та ще нагадала, що малий Гортон — племінник його покійної дружини, і, за відсутності ближчих родичів, містер Лінтон має ним опікуватися: йому слід було б — і навіть конче потрібно — поцікавитися станом маєтку та подальшими намірами свого шваґра. Хазяїн на той час був не в змозі займатися такими справами і порадив мені звернутися до адвоката. Його адвокат вів також і справи Гіндлі Ерншо; я пішла до селища й попросила а його піти зі мною. Він похитав головою і мовив, що Гіткліфа краще не чіпати, а Гортон, по правді кажучи, залишився У жебраком.

— Його батько помер у боргах, — мовив він, — уся власність віддана в заставу, і єдине, що лишається спадкоємцеві,— це можливість пробудити співчуття у серці кредитора, щоб той поставився до нього людяніше.

Прийшовши до Перевалу, я пояснила, що хочу пересвідчитися, чи все робиться як належить; і Джозеф, якому, вочевидь, доводилося скрутно, відверто зрадів моїй появі. Містер Гіткліф сказав, що, як на нього, мені тут нема чого робити; та якщо вже мені так треба, я можу лишитись і простежити за підготуванням до похорону.

— Як уже на те пішло, — завважив він, — слід було б закопати цього бовдура на перехресті, без усіляких там церемоній. Варто було мені вчора по обіді лишити його самого хвилин на десять, як він позамикав од мене двері й усю ніч пиячив, поки не допився до смерті! Вранці ми виламали двері, бо почули, що він хропе, мов коняка; отут він і лежав, на лаві, і не прокинувся б, хоч шкуру з нього злупи. Я послав по Кеннета, і він прийшов; та лише тоді, коли ця скотина вже обернулася на падло: він уже і вмер, і задубів, тож сама розумієш — більш здіймати переполох було ні з чого!

Старий підтвердив його слова, та до себе пробурмотів:

— Ма'ть, нічо' б Гіткліфу не трафилося, якби він сам пішов до лікаря! Я б хазяїнові ліпше підсобив: аж ніяк він не був мертвий, коли я пішов, ні…

Я наполягла, щоб похорон був пристойним. Містер Гіткліф сказав, що це теж мій власний клопіт: він лише бажає мені не забувати, що гроші на всю цю виставу йдуть із його кишені. Він поводивсь так само жорстоко й недбало, як завжди, не виявляв ні радощів, ні смутку, — лише мовчазну втіху, мов після завершення важкої роботи. Певної миті я й справді побачила на його обличчі тріумфальний вираз: це було саме тоді, коли з будинку виносили труну. В нього вистачило лицемірства, щоб удавати скорботу; і, перш ніж піти з Гортоном за труною, він підняв нещасну дитину над столом і промимрив із дивною насолодою: "Тепер, любий хлопчику, ти мій! І побачимо, чи виросте одне дерево таким кривим, як інше, коли його зігне той самий вітер!" Малий простодушно втішався з його слів: він бавився бакенбардами Гіткліфа і гладив його по щоці. Та я, розгадавши зміст сказаного, напрямки мовила: