Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.
Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:
Ой дітвоньки плачуть о темній годині,
а мати їх слуха в нічній домовині…
Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:
— Ти сама, Неллі?
— Так, міс, — відповіла я.
Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, — та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.
— Де Гіткліф? — спитала вона, перервавши мене.
— Працює,— відповіла я.
Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. "Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? — спитала я себе. — Це щось нове; та хай сама викручується — я не піду на поступки!" Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.
— О Боже! — врешті вигукнула вона. — Яка я нещасна!
— Це дуже прикро, — зауважила я. — Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів — а ви все незадоволені!
— Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? — спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці — навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.
— Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? — спитала я трохи лагідніше.
— Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, — поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?
— На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? — відказала я. — Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!
— Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, — ображено мовила вона, встаючи. — Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше — я вчинила неправильно?
— Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!
— Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, — скажи! — роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.
— Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, — наставницьки мовила я. — Передусім, чи любите ви містера Едгара?
— А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, — відповіла вона.
Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.
— Чому ви його любите, міс Кеті?
— Що за дурість! Я його люблю — і це головне.
— Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?
— Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.
— Погано, — завважила я.
— І тому, що він молодий і веселий.
— Ще гірше.
— І тому, що він любить мене.
— Байдуже, не в тім річ.
— І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.
— А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?
— Як будь-хто любив би, — ти дурненька, Неллі!
— Аж ніяк. Кажіть!
— Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його — повністю і всеохоплююче! Ось так!
— А чому?
— Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, — сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.
— У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, — відповіла я. — Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий — і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.
— Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.
— Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?
— Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.
— То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним — і, можливо, не завжди буде багатим.
— Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!
— Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.
— Мені не потрібний для цього твій дозвіл — я будь-що вийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені, чи я права.
— Певно, праві; якщо хтось буває правий, одружуючись лише на одну мить. А тепер послухаймо, чого ви тужите. Ваш брат буде вдоволений, старі леді й джентльмен, гадаю, теж не матимуть нічого проти; ви покинете занедбаний, незатишний дім заради маєтного й шанованого будинку; і ви любите Едгара, а він любить вас. Все начебто йде на краще. То що ж вам не дає спокою?
— Оце! І оце! — відповіла Катрина, вдаривши себе одною рукою по лобі, другою в груди. — Те місце, де живе душа… Душею й серцем я відчуваю, що не права!
— Дуже дивно! Щось я цього не втямлю.
— Це і є моя таємниця. І якщо ти не будеш насміхатися з мене, я тобі все поясню. Я не зможу це розказати як слід; та ти зрозумієш, що я відчуваю.
Вона знов сіла поруч зі мною; її лице посмутнішало і стало ніби суворішим, а стиснені в кулаки руки тремтіли.
— Неллі, тобі коли-небудь снилися дивні сни? — раптом, по кількахвилинних роздумах, спитала вона.
— Так, сняться й зараз, — відповіла я.
— І мені теж. Мені снились іноді такі сни, що лишалися зі мною й наяву й змінювали мої думки: вони проходили крізь мене, змішуючись із почуваннями, як вино з водою, і змінювали їхній колір. І цей сон був саме такий; я хочу тобі його розповісти — тільки обіцяй, що не глузуватимеш із жодної подробиці!