Здаватися я не збирався. Зі мною був записник з телефоном Дзвінки Мак Кух (її колишній чоловік був з ірландців). Торік Дзвінка вперше приїхала на землю предків, де ми й познайомилися через одного критика. Вона була театральною режисеркою й шукала з ким би їй тут написати сценарій.
Я в двох словах розповів їй про свій задум відносно голоду на Україні тридцять третього року.
— На жаль, це в нас зараз не піде, — сказала вона.
— Чому?
— Публіка не повірить.
— Гаразд, — кажу, — в мене є й інший сюжет. Про карпатський схрон. От уже, й справді, що аж пищить, так проситься на екран.
— Прошу? — сказала вона. Я їй пояснив.
Вона відповіла, що ніхто цього не зрозуміє тут.
— Чому?
— Бо не ясно, що то є: драма, комедія, містері, горор чи документальна історія.
— Яке це має значення? Аби фільм гарний був.
— То у вас так. А в нас ти мусиш зарані визначити категорію. І запросити зірок. Бо інакше воно не ділатиме.
— А ми — сказав я їй, — виїдемо не на зірках, а на тому, що українська тематика — це для них цілина. Повна екзотика. Бо Захід видихся. їздять, шукають щось по джунглях та бантустанах. А тут у центрі Європи, ось ми, будь ласка, занедбана колиска! Джерело білої раси!..
— То не є політично коректно, — виправила мене Дзвінка.
— Що значить "некоректно"? — запитав я. Дзвінка пояснила.
— Та йо! — сказав я.
— Не журися, я маю ліпшу ідею.
— Яку?
— Нині попит на трилери про залізну завісу пішов на долину, — сказала вона. — Скрізь говорять про вашого Ґорбі. Сьогодні він зірка. Продюсери хочуть знімати фільми про гласність.
— Фуфло!
— Прошу? — не зрозуміла вона. Я їй пояснив.
— Певно, — сказала вона, — але нині то можна продати! Я маю ідею!
— Яку?
— Отже холодна війна скінчилася. Розпочалася відкритість. Але на місцях ще є бюрократи, які чіпляються за старі стереотипи. Вони окопалися і не дають ходу духові вільного підприємництва та ринковим стосункам. Пересічні люди чекають команди, позаяк не мають достатньо самоповаги, щоб піти у власні бізнеси.
— Ну-ну.
— Але евентуально, — продовжила вона, — знаходиться хлопець, який собі каже: та хай би нечистий вхопив усих тих бюрократів! Годі мені покладатися на загал! Я мушу діяти сам! Треба ризикувати. Я мушу здійснити щось! Я можу! Я буду! Певно, що так!
— Геніально! Але...
— Ну то, власне! І от, не одразу, а дуже поволі, але він знаходить спосіб, як швидко і вигідно щось виробляти (ти мусиш мені підказати, що саме, бо я не завжди розумію вашу систему). Й примушує тих бюрократів визнати це. І стає на чолі компанії, першої на всю Вкраїну, а згодом — на цілу Східню Еуропу.
— Браво!
— Але у цій хвилі я хочу, щоб ти допоміг мені. Бо і політика ваша, і культурні особливості є дуже скомплікованими.
Я одразу ж погодився, але спитав, чи могла б вона запросити мене до себе. Щоб я трохи на місці попрацював з режисерами.
Вона сказала, що краще було б це зробити після того, як я вишлю їй уже готовий сценарій.
— Але ж хіба можна покладатися на пошту? — сказав я їй. — Вони ж усе покрадуть! Крім того, в нас зараз і рекет, і різні мафії...
— О! — запалилася вона. — Тим краще для сюжету! Нехай тоді під кінець фільму герой бере зброю, заходить у їхній барліг, б'ється з охоронцями і підриває склад, у якому вони тримають наркотики.
— Я зрозумів.
Два дні я намагався видзвонити її, але, почувши автовідповідач, кидав трубку. Нарешті, о пів на сьому ранку я застав її вдома.
Два дні я намагався видзвонити її, але, почувши автовідповідач, кидав трубку. Нарешті, о пів на сьому ранку я застав її вдома.
— Гей! — не впізнала мене Дзвінка. — Хто це?
Я коротко нагадав їй обставини нашої зустрічі.
Дзвінка спитала, чи написав я сценарій.
Я сказав, що справа рухається, й що лишилося хіба знайти тихе місце, де б я міг за пару місяців ще раз пройтися по діалогах.
— Що то є? — не зрозуміла вона. Я їй пояснив.
— Крім того, — сказав я, — маю ще один сюжет! От послухай! Серед пригніченого колективом люду знаходиться хлопець, який знайшов спосіб і втік від своїх бюрократів на Захід. Його попервах переховує у себе свідома інтелігенція, вчить мови, годує, допомагає чим може. А він за цей час пише твори і передає весь свій досвід, усі знання про світ, які він на власній шкурі...
— То ми колись це обговоримо, — сказала Дзвінка, — як підемо на ланч...
— Бо ми — скіфи, — продовжив я свою думку, — Так, ми — старий світ. І хто тільки по нас не ходив! У той час, як ви, світ новий, перебуваєте на підлітковому рівні...
— О'кей, — перервала мене Дзвінка. — Тобі які страви більше смакують: індійські, морські чи китайські?
Я сказав, що не знаю, як і чим до неї їхати.
— О, о! — вхопилася вона за цю думку. — До мене варто ступити. Але — не сьогодні. Бо нині я саме працюю над проектом фотоальбому для дітей про лемурів. То є такі звірки. Щойно одержала ґрант від відомої фундації. Будемо в контакті. А наразі — па-па.
І поклала слухавку.
Того дня я приблукав до церкви вже по восьмій. Стукав, кричав, але всі мракобіси як поснули. Я знайшов камінь, прицілився, розмахнувся, але хтось схопив мою руку. Я скрикнув і побачив хмурного Довбуша. Він, не питаючи ні про що, пустив мене до храму і, поки ми долали сходинки, розповів, як колись він партизанив і тікав від НКВД за кордон. З того часу Довбуш не бачив ні своїх сімох дітей, ні дружини. І не писав їм. Боявся, що їх за це вишлють у Казахстан. Так він останні сорок років і прожив при церкві, а в місто виходив хіба що по моркву та хліб.
Дзвінка одгородилася від мене своїм магнітофончиком. Шкода. А то б я їй показав, як палко ми кохаємо.
Зате я прямо посеред вулиці зустрів старенького Завіловича, нашого вчителя фізики. Він тут одержував пенсію, завів собачку і пам'ятав всіх моїх однокласників.
— Знаєш, кого я тут бачив? — спитав він мене.
— Кого?
— Зарембу.
— Якого Зарембу?
— Нашого. Футболіста. Того, що разом із Блохіним грав за "дубль". Я йому натягнув за це трієчку.
І Завілович мені пояснив, де розташована заправка, на якій працює Заремба.
Підходжу, дивлюся — він, Заремба!
— Як тебе, — питаю, — сюди занесло? Пішли, краще, вмажемо!
— Не можу, — каже, — робота.
І він розповів мені свою історію.