Бурдик

Сторінка 32 з 41

Діброва Володимир

Бурдик простягнув руку до своїх книжок.

"А, до речі, — помітила Боровадянка, — де це ти зібрався? Невже знову на гору? Не раджу. Там усе помінялося. Треба було не вертатися. Тебе туди вже не пустять".

Побачивши, як стрепенувся Бурдик, вона так підсунулася, щоб він знав, чим сьогодні вона поснідала.

"Не розкисай! — наказала вона. — Вихід є! От послухай!"

І Боровадянка розповіла йому про план Валерія Рижкова, її колишнього чоловіка. Рижков утік із Мінська, де його вже мали судити за розбещення неповнолітніх, до Києва. І тут невдовзі він мав видіння, і Голос йому сказав: "Однині ти — не Валєра, а Шрі-Рама-Ліпґам-Аум, або носій Кінцевого Брахмана".

"Я не готовий, — почав відмагатися Рижков, — то для мене надто велика честь".

"Не жартуй зі мною так! — сказав Голос. — Я про тебе знаю все. Не схочеш брахманувати, сядеш на п'ятнадцять років!"

"А як довго я мушу нести Кінцевого Брахмана?"

"Доки не виконаєш свого завдання".

"Якого завдання?"

"Про це ти потім дізнаєшся".

"Чому не зараз?"

"Бо зараз таке знання тебе розчавить".

"А що, як я десь схиблю?"

"Слухай мене і нічого не бійся. Стань провідником Волі Вищої Справедливості, і я тобі поможу. Буду з тобою на всіх етапах. Не дам тобі впасти, прощу гріхи й виведу на тверде".

"А що, як я..."

"Тоді я тебе скручу в баранячий ріг!"

"Зрозумів!" — сказав Рижков.

Через кілька днів він, уже як Шрі-Лінґам, видзвонив Боровадянку й відкрився їй. Та була в повному захваті.

"Гадський ти папа! — сказала вона. — Ти диви, що вигадав!"

Шрі-Аум вибачив їй ці брудні слова і запросив бути при ньому за Деві-Йоні, тобто за Велику Духовну Матір.

"Шоб що?"

Рама-Лінґам пояснив їй завдання й особливості епохи. Все, сказав він, що трималося на шмарклях, падає й котиться в бік однорідності. Люди забули все, що їм втовкмачували. Люди розгубилися. У людей памороки. Тому хтось мусить загнати їх у що-небудь. Хтось повинен кинути все і очолити рух біомаси за спасіння вибраних. Бо нині час такий. Надходить Великий Остаточний Архун.

"Хто надходить?" — не розчула Боровадянка.

"Архун".

"Який ще Архун?"

"Який ще Архун?"

"Остаточний".

"А це ж як?"

"Як повний Шиздець".

Новина ця сподобалась Боровадянці і вона погодилася після відповідного сиґналу розпочати все знову під іменем Деві-Йоні.

"Послухай! — вчепилася вона у Бурдика. — Як я раніше про це не подумала! Гайда до нас? З нами весело! Зроблю тебе Свамі-Будою!"

Бурдик засіпався.

"Підійди до нього, — наполягала Духовна Мати, — поки ще є вакансії. Він — у курсі. Я йому розповідала про тебе. Скажи, що я — не проти. Поясни. Попроси. Скажи, мовляв, так і так, о Шрі-Аум, я був дурний. Хто, скажи, з нас не робив помилок. А як він забаскалиться, свисни мені, я звернуся безпосередньо до Голосу. Ну як? Домовилися?"

Бурдик знов потягнувся до своїх книжок.

"Ти тепер їх ніде не здаси! — попередила Боровадянка. — Я знаю всі точки. От я зараз сяду, обзвоню їх і скажу, щоб у тебе нічого не брали. Бо треба, нарешті, покласти цьому край! Воно й так до того йде. Ось подивися. На гору тобі вороття нема. Й тут ти собі місця більше не знайдеш. Бо так історично склалося".

Бурдик про це і без неї знав. Але він мав надію, що, позаяк він ні на кого не зазіхає, то й для нього, де б він не подався, знайдеться притулок. Йому ото аби дихати. Кому це заважатиме?

Деві-Йоні, мабуть, почула ці Бурдикові думки. Бо вона сказала: "А от ми зараз це й перевіримо! Давай, ставай у яку хочеш позу і дихай. А я подивлюся, що від того зміниться. Чи допоможе це тобі. Чи вирве воно тебе з халепи. Що? Завагався, герой?"

Замість згадати про те, що він, як не як, а обранець і пещеник долі, Бурдик злякався й закашлявся.

"От бачиш! А ти не вірив! — щоб добити Бурдика, Боровадянка подала вперед груди й підняла палець. — Кажу ж тобі: немає! Ні секрету, ні таємниці! Колись, може, й десь вони й фігурували (я не виключаю цього!), але не зараз і не в нас. Не дарма ж ми коло себе усе, що змогли, отруїли. Щоб ніхто тут особливо не дихав. І не спокушав інших. Ти зрозумів?"

Бурдик вискочив з "Дружби", залишивши Боровадянці "Гігієну статевого життя", всі кухарські книги Галини Григорівни й спогади маршала Жукова про незабутню війну.

Втеча

До тями Бурдик прийшов лише у телефонній будці за перукарнею на Карла Маркса, де він нашвидку заправився півлітром напою "Горобина на коньяку".

Звідти ж він розпочав свій останній похід центром міста у бік гастроному на розі Червоноармійської та Саксаганського. Весь цей шлях його наповнений приязню зір наражався на людей усіх типів і розмірів, що полювали за чимось. І жоден із них не шукав точок відліку й не цікавився, де є ті дороговкази, які Бурдик мав встановити для них. Щось неначе тяжіло над ними й підказувало, як не дати знанню про це угніздитися в них.

Бурдик не ображався. Ні на людей, ні на Боровадянку. Вона, як він бачив тепер, об'являлася перед ним не випадково, а завжди з якоюсь метою. І зараз теж. І не вона, а Бурдик заблокував собі порятунок. Це він упав на дусі й не дав повітрю зайти в себе. Знав таємницю, але у критичний момент забув про неї. Про силу та всюдисущість повітря. Про те, що наскільки глибоко ти його впустиш, настільки воно і зайде в тебе. Тому що тут усе пов'язано. Не буде його, не буде й тебе.

Він збагнув це, коли добрів до гастроному. І від цього відкриття Бурдикові стало холодно й вогко. Наче він вище коліна ступив в океан. І це не могло не бути символом того, що завдання своє він, як міг, виконав. Всі, хто хотів щось почути, дізналися все, що їм треба. Якщо й не від нього, то з інших, також гідних довіри джерел. Ну, а решта людства і без нього дасть собі раду.

Поки розчулений Бурдик височів над перехрестям, ним зацікавилося кілька ловців. Міліціонеру по той бік вулиці він здався підозрілим. Якась модно вдягнена жінка спинилася й видивилася на нього. Два п'янички вирішили потрусити його, бо в них на пляшку не вистачало рубля.

"Щиро дякую! — сказав він їм усім. — Але я більше не хочу. Краще я зараз вдихну й відірвуся від вас. Тільки б не злякатися. І не засумніватися в останню мить!"

Бурдик набрав повітря і зразу ж випустив його, щоб не задихнутися вихлопним газом з машин. Тоді затулив курткою лице, вдихнув кілька разів і впевнено та урочисто посунув на червоне світло. Хоча за чинними у нас правилами й не повинен був так робити.