— Двісті ца-алкових! Забув?
— Вперше чую.
— Гай — гай! Бреше і не зморгне! Хоча, біс з тобою! Живи. Я — натура широка. Й за це треба випити. Замов мені щі й рябінівку з растєгаями. Гей! Чілавєк!
— Тихо ти! Надя спить!
— Ніх...
На півслові мене урвав Гальчин Сашко. Він кричав мені, що їх усіх убивають. Я схопив сокиру й спустився до нього. По дорозі в село він мені сказав, що горить хата баби Палажки. Хата стояла далеко від річки і там уже давно ніхто не жив, бо ближче до криниці Володя матері збив з нових дошок сарайчик. Палажка махала костуром на онуків діда Михайла, а Володя кричав у Гальчині вікна, що всіх порішить.
Коли ми спустилися, сварка була у розпалі, але до бійки ще не дійшло. Виявити палія було непросто. Онуки діда Михайла гасали горами й весь час палили суху траву. Це правда. Але ж це могли зробити і Сашкові друзі. Або Галя чи дід Михайло. Із почуття справедливості. Бо їхні хати давно хтось спалив, а Палажчина й досі стоїть ціла.
Могла таке встругнути і баба Текля. Коли всіх виселяли, вона розібрала свою хату, розпродала добро й перебралася до дочки в місто. Але дочка гроші узяла, а матері сказала: йдіть жити в Бобрицю, до братової, у мене і так ніде курці клюнути. Торік, як став Дніпро, вона сюди добрьохала і порубала всі яблуні в діда Михайла.
Як знати, може вона зараз десь тут ховається!
Підозра впала і на пастуха Грицька з Лукавиці. Він щодня бродив тут за коровами, вибирав дуплисті дерева, пхав туди старі газети, чвиркав сірником і дивився, як вони горять. Любив таку забаву.
Я покричав трохи з усіма і повернувся до намету. Все! Годі! Нехай хтось інший відновлює справедливість. Якщо я зараз не доведу "Опудало" до пуття, то можна буде ставити хрест на всій Бурдиковій спадщині.
З мого намету стирчав чийсь зад.
— Гей! — гукнув я й перекинув свою зброю у праву руку.
— Сірога! Земеля! — підвівся назустріч мені киянин Сергій, він же ж шукач правди з батогом. — Де ти зник? Я вже почав хвилюватися.
— Я — не Сергій.
— Ну так я ж і кажу! А вони мене ззаду! По голові!
— Хто?
— Пляшкою! З-під шампанського! Разві ж так можна?!
— Хто?
— Хто?
— Дачники, хто ж іще! Ти вибачай. Може, я що не так, бо я сьогодні тільки сімсот грамів прийняв...
І, хитро мружачись, він зник між вишнею і бузком.
Внизу хтось заголосив. Я скрутив намет і, обминаючи село, подався геть від бійки, до однієї з бухт, під Батурову гору. І ледве встиг забити в землю кілочки, як пішов дощ.
"ЛЕНІН ТА ВАРТОВИЙ" — про те, як одного матроса, що ніколи не бачив Леніна, комсомол відрядив охороняти підступи до штабу революції.
"Час був тривожний. Заносилося то на мир, то на війну, то з білими, то з кольоровими. Люди траплялися різні. Як знати, хто з них яким духом дихає? Але матрос добре охороняв свій куток і все визирав Леніна. Він мріяв про те, щоб Леніну запотребилося на вулицю. Він би тоді його побачив і привітав би.
Коли раптом бачить матрос: із підворіття виходить середнього віку моцак у кашкеті та перелицьованому пальтечку. Насуває на очі перуку, ховає під пахву обріз.
— Невже Ленін? — думає вартовий. — Видно, на лови ходив.
Коли зирк! — під'їздить лімузин іноземної марки, із нього виходить гаркавий такий, зизуватий чоловічок з кинджалом і щось йому товкмачить.
— Хто ж не знає, — відповідає йому вартовий, — що ви, товариш Ленін, усі, які є, язики засвоїли. Проходьте з революційним привітом.
Той не став чекати салюту, шмигнув десь, мов лизь його злизав.
— А скромний який! — встиг подумати вартовий, але його увагу привернув дядечко без особливих прикмет, зморшкуватий і чорний з лиця. Рухи його були різкі, задуми — грандіозні.
— Мабуть, він! — зметикував вартовий, але засумнівався. — А як не він? Покажіть мукументи!
Ленін його не почув, бо якраз тоді впав у задуму.
— Мукументики, — повторив вартовий, розуміючи, що на те він і товариш Ленін, щоб думати за всіх нас. Вартовий ніколи до цього не бачив Леніна, тому й не знав, який він має вид і яку постать.
— Он Ви який, Володимир Ілліч, — сказав вартовий, —скромний... А я думав, Ви — не такий. Думав, більшенький, отакий на зріст і з вусами. Як у товариша Будьонного.
Ленін стояв, мов тороплений, і важко дихав.
— Думає про нас, — зрадів вартовий, — дбає, переживає.
— Так он Ви який, — прокричав він в саме вухо Леніну, — скромний! Але, разом з тим, простий!
Ленін мовчав. Його погляд свідчив про те, що він подався десь слідом за думками.
— Не чує, — вартовий зазирнув Леніну в зуби, розсунув руками рот, застромив голову в отвір, але не побачив там нічого.
— Я кажу, он Ви який! — загорлав вартовий, підтягнувся на руках і, ледве поставив ногу, як зірвався і покотився углиб стравоходу.
— Гей! — кричав він. — Дядю! Ми так не домовлялися. Я хочу назад!
Але довкруги розляглася чорна задума".
Припустімо, все це цікаво й дотепно. Але ж не так, як колись. Ну кому зараз щось каже ім'я Бонч-Бруєвича?
Надворі блимало і гриміло. Лило так, що цівка з даху залила мою свічку. На щастя, я мав іще одну.
Останній розділ — "ЧОМУ ЛЕНІН НЕ ДОЖЕНЕ ЧЕРЕПАХУ". У ньому вартовий прозріває, хто саме й чому є причиною всіх його нещасть. Він тичеться з кишки у кишку, шукає Леніна, але того ніде не видно. Коли глип! — щось повзе йому назустріч. Придивився — таки Ленін. Постарів, зуби не ті, що колись, всі бажання притлумлені. Стали вони лоб у лоб. Вартовий як не крутнеться, — Ленін усі його рухи повторює.
"Може, це — дзеркало?" — подумав вартовий, вихопив маузер і стрелив в Леніна. Ленін упав у мавзолей, і так спритно, що, не долетівши до подушки, розклався на три джерела і три частини. Щоб не дати їм розповзтися, вартовий перестріляв кожну з них. Складові та джерела здулися. Але з них вилізло щось м'яке, загальнолюдське і полетіло. Вартовий натиснув на курок, але в маузері не лишилося набоїв. Він метнув зброю в м'яке й підбив його. Втім, перш ніж ляпнутися, воно випустило з себе болт. Вартовий скинув одяг і завинув болт у нього. Але казати "гоп" було рано, бо скручений болт примудрився так пирснути чимось, що з того дива вилупилася морська черепаха. Вартовий стрибнув, щоб перехопити рептилію, але вона йому тицьнула дулю і заповзла у мочарі.