Біля дитячого садка тинявся Заремба, який купив пляшку сидру й шукав, з ким і де її випити. Бурдик йому розповів, чому він так захекався.
"Треба все знищити, — сказав Заремба, — а то вони заберуть".
Вони полізли через паркан і сховалися в іграшковому будинку. Заремба по-братськи одміряв Бурдику половину, допив після нього, витягнув цигарки, пригостив друга і закурив сам. Хлопці, спльовуючи після кожного слова, обговорили шкільні новини, і хто в кого яку бобіну переписав, і що хто з них почув по ворожому радіо. Бурдик згадав, що в гуртожитку біля них сьогодні —танці. Гратиме біт-група "Червоні проліски", басист якої, Цюрук, колись учився в їхній школі.
"Зараз я віділлю, — сказав Заремба, — і підемо".
Він розстебнув штани й взяв на приціл стіну.
"Краще у пляшку", — порадив йому Бурдик.
Заремба виліз із хатки й, присопуючи, наточив гарні три чверті літру.
"Ого! — похвалив він себе, підняв пляшку, розкалатав рідину і подав Бурдику. — Хочеш ковтнути?"
На шляху пройди
"Стоять! — до них підкрався Зюня. — Постав! А сам відійди на три метри!"
Хлопці побігли до дірки в паркані, але Зюня влучним харчком перекрив їм дорогу.
"Салаги! — сказав він їм. — Хочете, щоб я вас здав ментам? Запросто! Що ти ховаєш там?"
"Це — не вино", — сказав Бурдик.
— "Це — не вино", — сказав Бурдик.
"А що ж це? Ситро? — Зюня вихопив пляшку і прочитав назву. — Треба було портвейн брати, — порадив він. — У сидрі градусів мало".
"Це вже не вино! — повторив Бурдик. — Це..."
"Забери руки! — Зюні набридла розмова. — Попишу! Я сказав: стань на три метри! Понюхав — і годі. Ого скільки напустили слини! Якщо не вмієш пити, дорослим віддай. Але, блін, чому воно таке гаряче?"
Зюня випростався орлом, розверз пащеку і влив туди все, що допіру розпирало Зарембу. Хлопці злякалися за його життя. Але Зюня не впав, і з вух його не потекла жовта піна. Натомість він зосередився й виригнув слово "мама".
"Зюня! — впізнали його Дупаков і Хомик (побитий шлангом Закладний потяг додому). — Позич рублячку!"
Заремба з Бурдиком помчали у протилежний бік. Зюня затягнувся хряками й склав губи глечиком, щоб обстріляти Зарембину спину, але подавився його сечею.
Під гуртожитком втікачі зустріли Гурського та його приятеля, учня п'ятдесят першої школи Онуйка. Ці двоє набрали пива й обмислювали помсту фізику Завіловичу, який погрожував Гурському "трійкою". А Гурський дбав про оцінки, бо йшов на медаль.
"Треба, — радив Онуйко, — перестріти гада в парадному. А перед тим повикручувати на всіх поверхах лампочки".
Заремба пропонував обламати Завіловичу ноги.
"А що, як спіймають?" — питав Бурдик.
Гурський вважав, що на перший раз достатньо побити засранцю вікна.
Вони подалися на стадіон, там допили пиво і стали вправлятися у стрільбі. На них наскочила бабця з мішком і забрала всю тару. Щоб не викидати каміння, хлопці пішли вздовж трибун і знешкодили шість ліхтарів.
Завілович звив собі гніздо аж на шостому поверсі сталінського будинку над Бесарабкою. Месники дали один залп і вибили вікно на другому поверсі. Звідти посипалися люди в шкарпетках. Один із них, господар, був босоніж, у просторих чорних трусах. Рідна сестра йому передала здорову вуджену рибину, якою він оце і частував колег з другого автопарку. Його труси впали в око міліції, коли чоловіки через смердючу браму вихопилися на Хрещатик. Їх затягли у патрульний "бобік", припровадили до дільниці та посадовили писати пояснення.
А хлопці вскочили у гастроном, нашкребли на "кисляк" і одразу й спожили його. Потім вони зайшли до крамниці "Молоко", де Онуйко поліз за вітрину і витягнув звідти голівку сиру.
"Гей, що ти робиш?" — спитали його люди з черги.
"Ви не розумієте! — пояснив їм Гурський. — Йде репетиція. Будемо знімати фільм. Нам потрібна масовка. Два сорок за день. Хто бажає — щоб завтра під шосту ранку знайшли мене на кіностудії. Дивіться, не проспіть! Наш павільйон — зразу по ліву руку, як вийдете із прохідної, спитайте, де корпус "Б". Цокольний поверх, двадцята кімната. Запам'ятали? І щоб паспорт був при собі. Бо у нас із цим суворо".
Дійшовши до площі Ленінського комсомолу, хлопці замислилися, що їм робити з сиром. Заремба приклався був зубами й мало не заковтнув заводське тавро — пластмасові цифри "45% жирності".
"Я ж так міг, — скипів Заремба, — всі зуби собі обламати!"
Вони тараном розітнули Хрещатик, вдерлись у "Молоко" і здійняли на касі скандал.
"Що це ви, — горлопанив Гурський, — підсовуєте православним!? Та я вас — під суд! Де написано, щоб парафіновий шар був завгрубшки з палець? І де цифра жирності? Її нема. Її вигризли миші. Ось їхні сліди, подивіться! Коли ви проводили дератизацію? Де документи? Тут пахне тюрмою. А що, якби ми потруїлися?"
"Ти диви, — не злякалася касирка, — іще з претензіями!"
"Поверніть наші гроші!" — тисли на неї школярі.
"Не хочеш, — відповіла їм касирка, — не їж!"
"Що там таке, їй-богу, знов?! — захвилювалася черга. — Нехай номер відділу називають! І гроші готують зарані! Щоб без здачі було. І не пропускайте тих, хто не стояв. Бо вони зараз, я вам кажу, весь кефір розхапають. І за "сервілат" більше не вибивайте. І масла щоб тільки по двісті грамів у руки! Бо на всіх не вистачить!"
"Люде! — стогнав Гурський. — Що ж це таке?! Знайте: це може статися з кожним! Не будьте байдужими!"
Черга не витримала й розкололася. Хтось кричав: "Забрехалися! Кажуть, що паперу в них нема, а зазирни у підсобку, дак там гори ковбас валяються! Вріжте їм, хлопці, за нас!". Інші, про всяк випадок, тягли руку за людьми торговельними. "Молодняк нині зіпсутий, —казали вони. — Ані місцем тобі не поступляться, ні повагу не висловлять. Патли такі, що не розбереш, хлопець воно чи дівка. По всіх тюрма плаче!"
Касирка вимкнула свій апарат, стала навшпиньки і перекрила вікно рахівницею.
"Ірочка! Паша Семенівно! Зоя! Ану гукніть Толіка. Що ж це за гадство таке! І нехай Віктор Маркович теж вийде, бо я так більше не можу!"
Віктор Маркович не зміг урвати важливої розмови по телефону, зате Толя, вантажник, не забарився.
"Томочко! Хто? Цей? — хапав він за барки чоловіків на шляху до каси. — Із кого тут зробити фарш?"