Фукс увійшла до аудиторії, побідно піднявши голову. Вона відчувала за собою силу свого чоловіка, що за прикладом Барацького не скупився на ляпаси.
— Як ви сміли! Я зараз попрошу Петра Петровича, і він навчить вас чемно поводитись із людьми! — вигукувала вона.
Петро Петрович, її чоловік, визначався великою фізичною силою. Свою силу він з а вс іди демонстрував і на людях, і на скотині, і учні про неї добре знали.
В той час, як пані Фукс висловлювала догану пустунам, одхилились двері і до аудиторії просунув голову Онуча.
— Софіє Андріївно! — покликав він тихо, як то роблять добре вимуштрувані льокаї,— Софіє Андріївно!
Фукс обернулась до дверей і ласкаво промовила:
— Зайдіть, Андроне!
А коли той зайшов до аудиторії і в поштивій позі зупинився коло дверей, Фукс запитала:
— Скажіть, Андроне, хто саме на вас кидав книжками?
Онуча, він же й Андрон, чемно стояв, витягши руки по швах. Він боявся Петра Петровича Фукса, бо не раз мав од нього синяки, а тому до Софії Андріївни ставився завсіди з догідливістю і підкресленою пошаною.
— Ну, кажіть, хто саме на вас кидав книжками?
— Не інакше, як Черненко і Зорченко, Софіє Андріївно! — відповів Онуча, витягнувшись по-солдатському.
І Онуча, і Фукс добре знали, що книжками кидали майже всі, але не весь же клас карати? Треба вибрати привідців і на них опустити карну педагогічну "десницю".
Фукс після Онучиних слів суворо подивилася на Бізона і Васька, і ті сором'язливо спустили очі в землю.
— Це ви зробили? Відповідайте!
Коржов увесь час сидів у кутку і жодної участі ні в чому не брав. Зараз він як на жару крутився і морщився, не в силі вдержатися, щоб не вияснити вчительці справу.
З Черненка і Зорченка Фукс перевела очі на Коржова й несподівано для нього спитала:
— Коржов, хто перший почав кидати книжками? Коржов аж присів, немов ухиляючись од жорстокого
вдару, а потім вискочив з-за парти і, переступаючи з ноги на ногу, промовив:
— Я не знаю, мене не було в класі...
Він відчував себе між двох огнів і дивився в землю зіщу-щ ЛИВШИСЬ, немов очікуючи вдару.
Тепер учні всі, як один, дивилися на Коржова, але сподіванка, що він викаже товаришів,— не справдилася. Дехто з полегкістю зітхнув.
— Коржов, не бреши, ти був в аудиторії,— гримнула вчителька, і Коржов ще більше зщулився.— Андроне, він був у класі? — спитала Фукс Онучу.
Онуча, по правді кажучи, Коржова не бачив, але він розумів, що учительці хочеться мати потвердження цього, а тому догідливо, чи не в двадцяте уклонившись, відказав:
— Так точно, він був тут!
Невідомо, як поводився б Коржов далі, коли б усі учні не загукали в один голос:
— Неправда, Коржова не було в аудиторії!
На щастя, не було правдолюбного Хватька, він саме відбував свою чергу на свининці, а тому старих традицій шкільного товаришування ніхто не порушив. Онуча стояв тепер мовчки, не бувши певний того, чи був же справді Коржов у аудиторії, чи не був.
— Ти що ж брешеш? — гнівно звернулася Фукс до Онучі, і, скандалізована таким неприємним випадком, вона повернулась і пішла геть з кімнати.
Тільки коло дверей вона зупинилася і коротко кинула:
— Зорченка й Черненка на тиждень чистити...
Вона з делікатності ніколи не називала слова нужник або клозет, і той, кому слід, мусив догадатися, що саме йому призначають чистити.
Сьогодні Коржов був іменинник. Свій вчинок він вважав за справжнє геройство і з товаришами поводився, як рівний 3 рівними. Адже ж ніхто не скаже, що він підлизувався.
Та товариші не дуже зважали на сьогоднішні його заслуги. Всі добре розуміли, що Коржов тільки з страху перед товаришами не потвердив Онучиного свідчення, а тому холодного ставлення до нього ні на крихту не розвіяв Цей випадок.
Ображений у найкращих своїх почуваннях, Онуча СеРдито калатав дзвінком, сповіщаючи, що велика перерва скінчилася.
. Через п'ять хвилин учителі розходилися по аудиторіях, 1 коридор спустів.
Довго і нудно тяглася година навчання. Учні куняли над Своїми партами, а Фукс ходила по кімнаті, монотонно Розповідаючи свою лекцію.
Черненка і Зорченка на лекції не було. їх покликано на позачергову роботу — це так покарала їх Фукс.
Нарешті Онучин дзвінок знову закалатав у коридорі і вчителі з полегкістю кінчали свої лекції і не з МЄНШОК) радістю, ніж учні, кидали нудні аудиторії.
Кому з учителів не було більш чого робити, ті виходили з помешкання, одягаючись коло вчительської вішалки в коридорі. В кого лекції були, ті йшли до учительської кімнати.
Раптом істеричний крик розітнувся по коридору. Всі кинулися до учительської вішалки, де Онуча, підхопивши учительку Фукс за плечі, не знав, що з нею робити.
— Ах-ах-а-а! — заливалася Фукс, а учні, збившись навколо, дивилися на неї і нічого не розуміли.
Нарешті на крик вискочив Барацький і підійшов до Фукс. Всі розступилися, пропускаючи суворого начальника.
— Що з вами?
Справа з'ясувалася. Фукс, одягнувшись, наділа калоші і раптом відчула, що її ноги не рухаються. Вона смикнулась і, певне б, упала, коли б не Андрон, що, трапившись поблизу, підтримав її.
Ноги Софії Андріївні витягли з калош, але вона не могла йти. Онуча підтримував її.
Хтось нахилився до калош і побачив, що вони нерухомо стояли на своєму місці, прибиті до підлоги двовершковими цвяхами.
Школа знала всякі капості, але про таку ще ніхто не чув. Певно, винаходець її був людина талановита, з творчими нахилами і не любив користатись із штампів традиційних капостей. Але хто б це був? Як він міг нечутно забити такі цвяхи в підлогу, коли по коридору, навіть під час лекцій, хтось та проходив, а в учительській поруч сидів Барацький, вільний од лекцій. Своїм нахабством цей вчинок затемнив усе, до цього часу чуване в Балківській школі, яка щодо капостей стояла на одному з перших місць.
Начальство дуже сполошилося. Справді ж, не цікаво мати у ворожому таборі таких вправних і талановитих людей!
Доки Онуча за допомогою старших учнів односив Фу*с на її квартиру, Барацький розпорядився одмінити останню лекцію і покликав учителів на надзвичайну педагогічну нараду.
Учні принишкли і ходили тихо по коридорах, аж поки не вийшов Барацький і не нагримав на них, наказавши негайно залишити коридор. Учні посунули до спочивалень