Бунт мас

Сторінка 41 з 45

Хосе Ортега-і-Гассет

Моє враження таке: тепер, як і раніше, комуністичне кредо в російському стилі не цікавить і не спокушає європейця, не обіцяє йому привабливого майбутнього. І не з тих плитких причин, що їх звичайно приточують його апостоли, твердолобі, глухі та неправдолюбні. Буржуа Заходу знає дуже добре, що, навіть без комунізму, людині, яка живе виключно зі своїх рент і передає їх своїм дітям, лишаються лічені дні. Не це імунізує Європу проти "московської віри". І ще менше страх. Примхливі припущення, на яких Сорель двадцять років тому заснував свою "Тактику насильства", видаються нам тепер смішними. Буржуа не боягуз, як думав Сорель, і в цю хвилину він більше схильний до насильства, ніж робітники. Всім відомо, що больше-визм переміг у Росії тільки тому, що там не було буржуазії . Фашизм, що є дрібнобуржуазним рухом, виявився ще більш насильницьким, ніж усе робітництво вкупі. Отже, не ці всі речі перешкоджають європейцеві кинутися в обійми комунізмові, але куди простіша й елементарніша причина, а саме: європеєць не бачить в комуністичному порядку ніяких передумов для людського щастя.

І проте, повторюю, мені здається можливим, що в найближчих роках Європа захопиться большевиз-мом. Не через самий большевизм, а всупереч йому.

Уявімо собі, що "п'ятирічки", що їх совєтський уряд здійснює з геркулесівським зусиллям, осягнули намічену мету, і величезне російське господарство не тільки відбудоване, а знаходиться в повному розквіті. Хоч який був би зміст большевизму, він є величезним людським експериментом. В ньому люди рішуче взялися за здійснення реформаторської програми і живуть напружено під суворою дисципліною, яка живиться цією вірою. Якщо фатум, байдужий до людського ентузіазму, не покладе край цьому експериментові, якщо він відкриє йому більш-менш вільний шлях, то большевизм своєю блискучою якістю розкішного підприємства засяє над континентальним обрієм, як нове, полум'яне сузір'я. Якщо Європа в міжчассі продовжуватиме своє ганебне животіння, з нервами і м'язами, послабленими через брак дисципліни, без проекту нового [136] життя, як зможе вона уникнути заразливого впливу такого величного підприємства? Тільки ті, що не знають європейця, можуть надіятись, що він не почує цього заклику до нового діла і не захопиться ним, коли він сам не може розгорнути такий же гордовитий прапор. Аби тільки служити якійсь справі, що наповнить його життя змістом, аби тільки втекти від власної духової порожнечі, європеєць може загамувати свої застереження до комунізму і захопитися якщо не його змістом, то його моральним жестом.

У перетворейні Європи в єдину континентальну державу я бачу єдиний спосіб протиставитись "п'ятилітньому планові".

Експерти політичної економії запевняють нас, що імовірність такої перемоги дуже невелика. Але це було б надто ганебно, якби антикомунізм покладав усі свої надії на матеріальні труднощі противника. Катастрофа комунізму була б тоді рівнозначна катастрофі сучасної людини. Комунізм — це моральний ухил, щось на зразок моралі. Чи не було б достойніше й корисніше протиставити цій східній моралі нову мораль Заходу, заклик до нової програми життя?

XV

МИ ДОХОДИМО ДО ВЛАСТИВОГО ПИТАННЯ

Питання таке: Європа лишилася без моральних норм. Маса відкидає застарілі норми зовсім не для того, щоб замінити їх новими, кращими; ні, в центрі її життьового плану лежить прагнення жити, не підкоряючись ніяким заповідям моралі. Не вірте молоді, коли вона говорить про "нову мораль". Я абсолютно заперечую, що нині існує в будь-якому закутку Європи якась група, натхнена новим етосом. Коли хто говорить про "нову мораль", то він цим лише вчиняє зайву неморальність, намагаючись перевезти контрабанду.

Тому було б наївно закидати сьогоднішній людині брак моралі. Такий закид був би їй байдужий, або радше полестив би їй. Заперечування моралі ввійшло в моду, і кожний хвалиться цим.

Якщо ми лишимо осторонь, як це зроблено в цьому [137] нарисі, всі групи, що є залишками минулого — християн, ідеалістів, старих лібералів, то серед усіх представників нашої епохи не знайдеться жодної групи, ставлення якої до життя не обмежувалося б переконанням, що вона має всі права і ніяких зобов'язань. Не важно, чи вона маскується як реакційна, чи як революційна: в активній чи пасивній формі, як тільки приходить до діла, вона покаже своє духове обличчя, рішуче відкидаючи будь-який обов'язок і почуваючи, без найменшого на те виправдання, що вона посідає необмежені права.

Хоч яка субстанція попаде в таку душу, вона дасть той самий вислід і обернеться в привід, щоб не підкорятися нічому конкретному. Коли вона поводиться реакційно чи антиліберально, то для того, щоб могла твердити, що спасіння батьківщини і держави дає їй право зрівняти всі інші норми і розчавити ближнього, передусім якщо той ближній є видатною одиницею. Але те саме трапляється, коли вона грає роль революціонера: позірне захоплення чорноробом, знедоленим і соціальною справедливістю,— це для нього маска, за якою він може ухилятися від усякого обов'язку, як от від ввічливості, правдивості і, передусім, пошани чи поваги до кращих одиниць. Я знаю не одного, що пристав до однієї чи другої робітничої партії тільки для того, щоб відчути за собою право зневажати духові вартості і відмовляти їм у належній пошані. Щодо інших диктатур, то ми вже надто добре бачили, як вони лестять масі, зневажаючи все, що виступає понад пересічним рівнем.

Це уникання будь-якого обов'язку частинно пояснює те сміховинне і ганебне явище, що наша доба витворила платформу молоді "як такої". Це, либонь, найбільш потворна риса наших днів. Дорослі люди проголошують себе "молодими" тому, що чули, що молодь має більше прав, аніж обов'язків, тому, що вона може відкладати їх виконування аж до грецьких календ дозрілого віку. Молодь, як така, завжди вважалася вільною від обов'язку докопувати великих діл. Вона завжди жила в борг. Це лежить у людській природі. Це було свого роду неписане право, напівіронічне, на-півласкаве, яке дорослі надавали юнакам. Але найбільш вражає те, що останні тепер роблять з нього дійсне право, щоб захопити всі інші права, які належаться тільки тим, хто вже щось зробив. [138]