Бунт мас

Сторінка 39 з 45

Хосе Ортега-і-Гассет

Такий огляд показав би нам ще іншу річ. Політичні цілі античної держави фактично нічим не були обмежені; по-перше, тому що вона не вимагала об'єднавчої підтримки підкорених груп; по-друге, тому що сама "держава" нездатна була вирватись із фатальних обмежень племені чи міста. Тож один народ — перси, македонці чи римляни — міг підкорити будь-які обшири планети. Оскільки не було справжньої, внутрішньої, остаточної єдності, доля народів залежала тільки від однієї умови — воєнної та адміністративної спроможності завойовника. Але на Заході національне об'єднання мусило пройти неминучу серію етапів. Ми недостатньо дивуємось тому, що в Європі не постало жодної імперії розмірів перської, Александра Македонського чи Августа.

Формотворчий процес націй завжди проходив в Європі таким ритмом.

Перша фаза. Своєрідний західний інстинкт, що зображує нам державу як злиття різних народів в політичну і моральну спільноту, починає діяти на територіально, етнічно і мовно ближчі групи. Не тому, що ця близькість засновує націю, а тому, що легше подолати розбіжність серед ближніх.

Друга фаза. Період консолідації, в якому інші народи поза новою державою вважаються за чужинців і більш-менш ворогів Це період, в якому національний процес набирає виключного характеру, замикається всередині своєї держави; словом, це те, що ми сьогодні називаємо націоналізмом. Але фактом є, що рівночасно, як люди відчувають політично, що інші є чужинцями та суперниками, вони спілкують з ними економічно, інтелектуально і морально. Націоналістичні війни служать на те, щоб вирівнювати різниці техніки та духу. Хронічні вороги поступово стають однорідними(4)'. Мало-помалу з'являється на обрії свідомість, що ці ворожі народи належать до того самого людського кола, що й наша держава. Незважаючи на це, їх далі вважають за чужих і ворожих.

Третя фаза. Держава втішається повною консолідацією. Тоді перед нею виринає нове завдання: об'єднатися [130] з народами, які донедавна були її ворогами. Росте переконання, що вони споріднені з нами в моралі та в інтересах і що разом ми творимо національне коло супроти інших, більш віддалених і ще більш чужих груп. І ось дозріла нова національна ідея.

Один приклад з'ясує те, що я маю на увазі. Звичайно твердять, що за часів Сіда, в XI столітті, Іспанія вже була національною ідеєю, і щоб скріпити цю тезу, додають, що кількасот літ раніше святий Ісидор уже говорив про "матір Іспанію". На мій погляд, це разюче перекручення історичної перспективи. За часів Сіда починала формуватись держава Леону і Кастілії, і ця леонсько-кастільська єдність була національною ідеєю доби, політично чинною ідеєю. Натомість "Іспанія" була суто риторичним поняттям; в крайньому разі, однією з багатьох плідних ідей, що їх посіяла на Заході Римська імперія. "Іспанці" звикли були, що Рим групував їх в одній адміністративній області, в одній єпархії Великої імперії. Але це географічно-адміністративне поняття було накинене іззовні, не мало внутрішньої сили, не мало ніякого прагнення в майбутнє.

Хоч якої реальності ми хотіли б надати цій ідеї в XI столітті, ми мусимо признати, що вона навіть не осягає тієї сили та чіткості, що її ідея Еллади мала для греків IV століття. І, проте, Еллада ніколи не була справжньою національною ідеєю. Дійсне історичне співвідношення можна висловити так: Еллада була для греків IV століття, а "Іспанія" для "іспанців" XI і навіть XIV тим, чим Європа була для "європейців" XIX століття.

Це показує нам, як завдання і спроби національного об'єднання з'являються в свій час, немов звуки в мелодії. Просте вчорашнє споріднення мусить чекати до завтра, щоб вибухнути національним натхненням. І можна не сумніватися, що неминуче надійде година цього вибуху.

Тепер для європейців надходить час, коли Європа може стати їхньою національною ідеєю. І ця віра сьогодні куди менш утопічна, аніж пророцтва про єдність Іспанії чи Франції в XI столітті. Чим вірнішою буде національна Держава Заходу своїй справжній істоті, тим скоріше вона вдосконалиться як могутня континентальна держава. [131]

9

Ледве-но європейські нації заокруглились у сучасних зарисах, як довкруги них і під ними виринула, наче тло, Європа. Це той спільний краєвид, в якому вони рухаються від доби Відродження, і цим європейським краєвидом є самі нації, які несвідомо вже починають відвертатися від своєї войовничої множинності. Франція, Англія, Іспанія, Італія, Німеччина воюють між собою, укладають союзи, ламають і переформовують їх. Але все це, і війна і мир, є співжиттям рівних з рівними, що ані у війні, ані в мирі не було можливим між Римом і кельто-іберійцями, галлами, британцями та германцями. Історія висунула на передній план конфлікти і взагалі політику, що є останнім грунтом, на якому сходить засів єдності; але тим часом як на одній ріллі точилася боротьба, на сто інших провадилась торгівля з ворогом, відбувався обмін ідей, мистецьких форм і релігій. Гуркіт боїв був, так би мовити, лише завісою, за якою тим упертіше розросталась мирна співпраця, що тісно переплітала долі ворогуючих народів. В кожному новому поколінні зростала духова схожість. Або, висловлюючись точніше і обережніше: французькі, англійські та іспанські душі були, є і будуть такі відмінні, як кому хочеться; але вони мають ту саму психологічну структуру і, крім того, поступово набувають того самого змісту. Релігія, наука, право, мистецтво, суспільні та еротичні вартості стають спільним добром. А це ж ті духові речі, якими живе людина. Отже, однорідність виявляється більшою, ніж вона була б, якби всі душі були шиті на одну міру.

Якби ми сьогодні підсумували наш духовий інвентар — погляди, норми, бажання, вірування, ми помітили б, що більша частина всього цього не дістається французові з його Франції чи іспанцеві з його Іспанії, а походить із спільного європейського фонду. Нині, по суті, в кожному з нас європейський первень важить куди більше, як наші французькі, іспанські чи інші особливості. Якби ми зробили уявний експеримент і стали жити тільки тим, що є в нас "національне", якби ми позбавили пересічного француза або німця всіх тих звичок, думок, почуттів, слів, що їх вони запозичили від інших народів, на них напав би жах. Вони зрозуміли б, що просто не можуть жити, бо чотири [132] п'ятих їхнього внутрішнього майна є загальноєвропейською власністю.