БУДИНОЧОК НАД КРУЧЕЮ
І
— Он там, трошки вище, трошечки... таке червоне, велике... Вище, Андрію!
Віра оживлена, розчервонілася від напруження.
Стільки яблук накидав Андрій... збирай тут їх, та ще лови ті, що он у нього в руках.
Малий Петрусь, правда, помагає мамі, складає яблука в кошик, але часом як покотиться в траву разом з яблуками...
— Татусю Андрію, і мені червоне...
— Дам, дам і тобі
— Вже, може, буде,— подивилася вгору на Андрія Віра, прикриваючи долонею очі від сонця, що всміхалося їй просто в лице.
Воно всім всміхалося, се блискуче, гаряче, веселе сонце: і квіткам, що запашним барвистим морем вкривали площинку перед домом, і чепурному будиночку з білими вузенькими занавісками на вікнах, і травиці, і червоним яблукам. Смія лося і наче приговорювало останнім, голублячи їх: "Пишайтесь, червонійте собі, а ви всі існуєте, бо я єсть; без мене— де б ви були?"
— Та коли всі такі гарні,— весело всміхнувся великими сірими очима Андрій.— Ну, злізаю вже. Тікай, Петрусю... Гоп!
— Гоп! — захоплено повторив Петрусь, притискаючи дбайливо до грудей жменьку грушок, які був необережно висипав з кошика.
— Понесемо якось все се добро...— Віра взяла кошик з грушками. '
— Зараз понесем, мій кіш таки важкенький.
— Сам винуватий... нащо було так захоплюватися яблуками.
— Я допоможу, я...— метушився Петрусь, витягаючи з коша яблука, забираючи їх в жмені і пригортаючи до грудей.
— Ну, се на славу зустрінемо гостя,— схвильовано-ра-дісно сказав Андрій, обтираючи хусткою високе біле вспіт-ніле чоло.
Волосся йому розпатлалось, оживленням сірі великі очі горіли.
— Гостя,— трохи замислено повторила Віра.— Гостя? Так дивно, наче справді гість він тепер, хоч і до себе додому вертається. Нарешті — вертається. Мені здається, так довгодовго не бачила я його. І який він тепер? Так хочеться швидше побачити. Наче зник він раптом з мого життя, і не знаю, що він робить кожної хвилини, як почуває себе. Бо сі листи, одержані за місяць після того, як торкалися пальці паперу, хіба вони говорять мені про се?
— І мені вже швидше хочеться побачити його і подивитися, який він став. Ви тільки два роки жили з ним, а я десять літ жив укупі з ним. Укупі ми задачі рішали, укупі Горація 1 перекладали, укупі нелегальщину читали і укупі, нарешті, в в'язницю трапили... Потім укупі придбали сю землю і укупі працювали в саду. Пам'ятаєте, як ми тоді, три роки і пів назад, отсі яблуні, з яких яблука тепер несемо, садили?
Віра зітхнула. Так, пам'ятає вона: тоді сонце сяло,-старі яблуні цвіли, а небо було чисте, без хмариночки. Об руку ходили — вона й Петро — цілими днями по саду або сідали на лаві на горбочку. Пам'ятає і блідо-рожевий цвіт яблуні, і бузок, на якому щойно вночі розцвіла гілка. І коли там сиділи на лаві, на горбочку перед очима крізь похилені до землі сухі гілляки старої яблуні — круча, вкрита м'якою зеленою травицею і морем молочно-білого вишневого цвіту; не видно було ні вітей, ні стовбура, тільки самий білий цвіт на тлі зеленої трави; вище широкий обрій блакитного неба...
— Пам'ятаєте, як тішилися з покупки? — Андрій запитливо глянув їй в очі.
— Важко забути, стільки шуму і радості тоді було,— всміхнулася йому у відповідь Віра.
Та й справді, як забути? Стільки надій було на сю землю. Зробити затишний конспіративний куточок для роботи, для притулку втікачам... Зробити тут склад. ч Займатися ніби пильно садом, городом, господарством... провадити життя мирних дачників і під прикриттям сього життя вести свою роботу. Зразу не ладилося як слід, тому, на щастя коли у Петра зроблено було трус, то, крім насіння та підручників до садоводства, нічого не було знайдено. Зате потім... Яку чудову організацію праці завів Андрій... скільки тут видру-ковано різних відозв... скільки людей переховалося тут, втікачів, емігрантів... Як вдатно разом з яблуками, грушами та картоплею вивозилися відозви, а нелегальні товариші про око людське були покупцями городини та садовини...
— Так, наче й недавно було се все — купівля землі, будівля будиночку, арештування Петра і наче й одсунулося вже далеко назад.
— Мамо! Тату Андрій! — заплакав дитячий голосок.
— Що? що? — кинулася Віра назад.
Петрусь, що йшов позаду, простягся на стежці; грушки, розкотившись, жовтіли в траві.
— Чи не розбив часом носа мій хрещений синок? Ні? Ну, слава богу. А то тато приїде, скаже, добре догледів сина, якщо син в синцях ходитиме. Чуєш, Петрусю, тато, справжній тато твій приїде...
— Та вже доглядач з вас добрий, не турбуйтесь. Чекайте, ось похвалить вас Петро...
* * *
Коли стемніло і Петрусь вже спав, спали листя й квітки в садку і не шамотіли берізки, Віра та Андрій сиділи в спо-чинковій кімнаті, розчинивши двері в садок, і пили чай. Властиво, мали б пити, бо він холов в склянках: але захоплені розмовою, забули за нього. Все про Петра, про того засланця, якого вже більш трьох років не бачили і який мав завтра приїхати, була мова.
— То завтра ранком треба все приготувати... коло десятої підем на колію...— заклопотано, з нервовим блиском в очах говорила Віра.
— Так, так... і ми тут все по-святочному улаштуємо, щоб урочисту зустріч зробити.
— Йому треба насамперед одпочити добре, ніяких "гостей" тепер не пускати... Праця потім, все се потім... правда?
— Так, треба йому тут спокій дати... Я казав, щоб не їздили сюди, поки не сповіщу. Треба, щоб одпочив добре Петро — після такого життя там...
Задумливо дивився Андрій крізь двері в тиху темноту саду.
— Одноманітні дні, самітні ночі... а тут життя рухливе, товариші... тяжко йому там було... Пийте чай, Андрію, чого задумалися?
— Задумався? Знаєте, се сьогодні останній день нашого "бурлацького" життя з вами, тільки удвох, без Петра...
— Останній день "опіки" вашої надо мною, мусите бути дуже вдоволені...
— Останній день... Знаєте що, давайте скінчимо його як звичайно... Знаєте, чомусь те, що вже пережите, що вже минає, робиться нам, дуже дорогим... і жаль стискає серце, хоч би й яке гарне нас далі чекало. Ось, наприклад, як переїздимо на нове помешкання, хоч би краще за старе, жаль стискає серце і ходиш, ходиш порожніми хатами серед купи різного сміття, наче прощаючись. Отже, я знаю, що завтра настане ще кращий час мого життя, ніж досі був тут, повернеться мій найдорожчий приятель, вірний товариш і учитель мій, а проте наче жаль серце стискає, що минув час сеї моєї "опіки" над вами, як ви сказали, минуло пережите за сі три роки. І се, мабуть, тому, що взагалі нам шкода всього, що минуло, бо час минає і наближає нас до небуття.