– Грішний, каюся, та нічого не можу вдіяти. З'їв уже чималу пайку цього пудинга, але він такий неймовірно смачний, що я мушу попросити в нашої ласкавої господині ще шматочок! – І лукаво підморгував пані Елізабет.
Він поважно й доречно розмовляв з консулом про торгівлю і про політику, гомонів з його дружиною про театр, прохані обіди й туалети, знайшов привітне слово для Тома, Христіана, для бідолашної Клотільди, навіть для малої Клари і мамзель Юнгман… Тоні сиділа мовчки, і він не зважувався зачепити її, тільки часом дивився на неї, схиливши набік голову, і в погляді його світився смуток, але й надія.
Попрощавшись, пан Грюнліх лишив по собі того вечора ще краще враження, ніж першого разу.
– Він дуже гарно вихований, – сказала пані Елізабет.
– Путяща людина і добрий християнин, – додав консул.
Христіан ще майстерніше передражнив його рухи й мову, а нахмурена Тоні, віддавши всім на добраніч, пішла до своєї кімнати. Її не полишало невиразне передчуття, що вона не востаннє бачить цього добродія, який зумів так неймовірно швидко полонити серця її батьків.
І справді, вернувшись якось надвечір з гостини в знайомих дівчат, Тоні застала пана Грюнліха: він розташувався як дома в кімнаті з краєвидами й читав, пані Елізабет "Веверлі" Вальтера Скотта – треба сказати, читав із бездоганною димовою, бо, як він доповів, завдяки своїй "неспокійній роботі" не раз бував і в Англії. Тоні сіла осторонь з іншою книжкою, і пан Грюнліх спитав оксамитовим голосом:
– Вам, мабуть, не до вподоби те, що я читаю?
На що Тоні, закинувши голову, знову відповіла гостро й саркастично, десь так:
– Аніскільки!
Одначе він не збентежився, а почав оповідати про своїх дочасно померлих батьків. Його батько, проповідник і пастор, був надзвичайно ревний християнин і водночас винятково світська людина…
Та потім пан Грюнліх усе-таки поїхав до Гамбурга. Тоні під час його прощального візиту не було вдома.
– Ідо, – сказала вона мамзель Юнгман, повірниці всіх своїх таємниць, – той набрида поїхав!
Проте Іда Юнгман відповіла:
– Побачимо, дитино моя…
А через вісім днів відбулася та сцена в малій їдальні… Тоні спустилася вниз о дев'ятій годині і здивувалася, що батько й досі сидить біля столу з матір'ю. Вона підстав вила їм чоло для поцілунку, сіла на своє місце, бадьора, зголодніла, з сонними ще очима, насипала в каву цукру, і взяла масла й зеленого сиру.
– Як добре, тату, що я вас хоч раз застала в їдальні! – мовила вона, беручи серветкою гаряче яйце і розбиваючи його ложечкою.
– Я вирішив сьогодні дочекатися своєї сплюшки, – сказав консул.
Він курив сигару і безперестанку плескав по столі згорнутою газетою. Пані Елізабет повільно докінчила снідати й граціозно відкинулась на спинку канапи.
– Тільда вже порається на кухні, – значуще повів далі консул, – і я також був би давно в конторі, якби нам, мені й матері, не треба було обговорити з своєю донечкою одну важливу справу.
Тоні з повним ротом глянула на батька, тоді на матір, зацікавлено й злякано водночас.
– Спершу попоїж, дитино моя, – мовила мати.
Але Тоні поклала ножа й вигукнула:
– Тату, ну кажіть, не відтягуйте, чуєте!
Та консул, і далі плескаючи по столі газетою, провадив тієї, що й дружина:
– Спершу попоїж.
Тоні мовчки, без апетиту допивала каву і доїдала яйце та зелений сир, – вона почала здогадуватись, про що йдеться. Ранкова свіжість зійшла з її обличчя, вона трохи зблідла, відмовилась від меду і тихим голосом заявила, що вже наїлася…
Консул іще якусь мить помовчав, тоді озвався:
– Люба моя доню, та справа, що ми хотіли обговорити з тобою, викладена ось у цьому листі. – І він знову поплескав по столі, вже не газетою, а великим блакитним конвертом. – Одне слово, пан Бендикс Грюнліх, якого ми всі знаємо як чемну й приємну людину, пише мені, що за свого перебування тут пройнявся глибоким почуттям до нашої дочки і офіційно просить її руки. Що ти скажеш на це, дитино моя?
Тоні сиділа, відкинувшись на спинку стільця, похиливши голову, і правою рукою крутила срібне кільце серветки. Враз вона звела потемнілі, повні сліз очі і здавленим голосом крикнула:
– Чого йому треба? Що я йому зробила? – І зайшлася плачем.
Консул зиркнув на дружину і трохи збентежено почав розглядати свою порожню чашку.
– Люба Тоні, – лагідно мовила мати, – нащо так хвилюватися! Ти ж бо сама знаєш, батьки хочуть тобі тільки добра, а тому й не можуть нараювати, щоб ти відмовилась від того становища, яке тобі пропонують. Я вірю, що ти ще не маєш якогось глибшого почуття до пана Грюнліха, але воно прийде, запевняю тебе, неодмінно з часом прийде… Таке молоде дівчисько, як ти, ще й саме не знає, чого хоче… В голові в нього така ж плутанина, яків серці. Треба серцю дати час і не затуляти вуха на поради досвідченіших людей, що думають про тебе і дбають про твоє щастя…
– Я ж нічогісінько не знаю про нього, – жалісно мовила Тоні й притулила до очей білу батистову серветку в плямах від яйця, – Знаю тільки, що він має золотаві баки й "неспокійну роботу"…
Її верхня губа тремтіла з плачу, і вся вона була невимовно зворушлива в своєму розпачі.
Консул, охоплений раптовою хвилею ніжності, присунув свого стільця ближче до неї і, всміхаючись, погладив її по голові.
– Доню моя, – сказав він, – що ж тобі треба про нього знати? Ти ще дитина, і якби він прожив тут не місяць, а цілий рік, ти б знада про нього не більше, ніж знаєш тепер… У такому віці, як ти, дівчина ще не досвідчена в житті і повинна покладатися на старших, а вони бажають тобі добра…
– Я не розумію… не розумію… – хлипала Тоні і, мов кицька, терлася головою об пестливу батькову руку. – Приходить сюди… кожному каже щось приємне… Їде собі… І пише, що хоче зі мною… не розумію… Чого він таке надумав?.. Що я йому зробила?
Консул знов усміхнувся.
– Ти вже вдруге кажеш так, Тоні, і це лише доводить, яка ти ще дитина. Хай тільки моя донечка не думає, що я хочу квапити її; мучити… Все це можна і треба спокійно обміркувати, бо справа дуже важлива. Я поки що так і напишу пану Грюнліхові: ані відкину його пропозицію, ані прийму. Багато що нам треба обрядити… То як, подумаємо ще, га? Домовились! А тепер татові пора йти на роботу… Adieu, Бетсі…