Коли вчитель перестав питати учнів, вислухувати їх і ставити оцінки, цікавість до хімії згасла. Доктор Мароцке почав ставити досліди: чимось тріщав у пробірці, пускав барвисту пару, але теж з єдиною метою – щоб якось згаяти час. Нарешті він продиктував домашнє завдання, пролунав дзвоник, і третій урок скінчився.
Усі були задоволені, крім Петерсена, якого сьогодні спіткала біда. Далі йшов веселий урок, якого не боялася жодна душа. То була англійська мова, і викладав її молодий філолог, асистент Модерзон, що вже кілька тижнів мав у школі практику або, як казав граф Кай Мельн, гастролював з надією підписати ангажемент. Але на ангажемент йому сподіватись не доводилося: надто весело проходили його уроки…
Декотрі учні ще лишилися в хімічному кабінеті, інші піднялись до класу: на подвір'ї тепер нікому не треба було мерзнути, бо нагорі під час цієї перерви чергував пан Модерзон, а він не зважувався виганяти школярів надвір. Крім того, треба було приготуватися до його появи…
Коли пролунав дзвоник на четвертий урок, у класі нітрохи не стало тихіше. Всі розмовляли й сміялися, радіючи з тієї комедії, що зараз мала початися. Граф Мельн, підперши руками голову, читав далі свого Родеріка Ешера, з Ганно тихо сидів і спостерігав те, що відбувалося. Дехто з хлопців наслідував тварин. Котрийсь закукурікав, Вассерфогель на задній парті хрюкав, мов порося, і ніхто б не здогадався, що то він. На дошці красувалася велика скривлена пика, – її намалював крейдою "рапсод" Тім. А коли зайшов пан Модерзон, то, хоч як натужувався, не міг зачинити за собою дверей, бо в щілині стирчала велика шишка, яку довелося витягати Адольфові Тотенгаупту…
Асистент Модерзон був маленький непоказний чоловік з кислим обличчям і рідесенькою чорною борідкою; ідучи, він виставляв одне плече вперед. Він спинився біля дверей, вкрай розгублений, закліпав блискучими очима, набрав повітря і розтулив рота, ніби хотів щось сказати, але не знайшов потрібного слова. Нарешті він рушив з місця, та через три кроки наступив на пістон, надзвичайно добрий пістон, що так тріснув, наче в ньому був динаміт. Пан Модерзон здригнувсь, але зразу ж силувано всміхнувся, немов нічого не сталося, підійшов до передньої парти в середньому ряду, скособочився і, за своєю звичкою, сперся на неї рукою. Та цю його звичку вже помітили і добре вимастили парту чорнилом, тож маленька, жалюгідна ручка пана Модерзона стала вся чорна. Він удав, ніби нічого не помітив, сховав мокру, брудну руку за спину, закліпав очима і сказав лагідним, кволим голосом:
– Дисципліна в класі далеко не найкраща.
Ганно Будденброк тієї хвилини любив його і не зводив очей з його безпорадного скривленого обличчя. Та хрюкання Вассерфогеля ставало дедалі голосніше й природніше, і в шибки раптом пороснула ціла жменя гороху, що відскочив і розсипався по підлозі.
– Іде град, – зауважив хтось голосно й чітко, і пан Модерзон начебто повірив цьому, бо мовчки піднявся на кафедру й попросив класний журнал, не тому, що хотів записати комусь зауваження: хоч він дав уже в цьому класі п'ять чи шість уроків, а майже нікого з учнів не запам'ятав і викликав їх навмання за списком.
– Федерман, – сказав він, – будь ласка, продекламуйте вірша.
– Відсутній! – хором відповів клас різними голосами.
А тим часом Федерман, великий, широкоплечий, спокійнісінько сидів на своєму місці і надзвичайно спритно розсипав по класу горох.
Пан Модерзон закліпав очима і прочитав по складах інше прізвище:
– Вассерфогель!
– Помер! – крикнув Петерсен, якого раптом охопив гумор вішальника.
І, тупаючи, рохкаючи, каркаючи, регочучи, всі підтвердили, що Вассерфогель справді небіжчик.
Пан Модерзон знов закліпав очима, озирнувся довкола, гірко скривив рота, ще раз заглянув до журналу і ткнув миршавим пальцем у перше-ліпше прізвище.
– Перлеман, – мовив він не дуже впевнено.
– На жаль, збожеволів, – голосно й чітко сказав граф Кай Мельн, і серед ще більшого гамору клас підтвердив і цю відповідь.
Тоді пан Модерзон підвівся і крикнув, пересилюючи галас:
– Будденброку, на кару я вам завдам додаткову вправу. А коли ще будете сміятися, запишу в журнал зауваження.
Сказавши це, він знову сів. І справді, почувши Каїв жарт, Ганно не міг стриматись і стиха засміявся. Жарт йому сподобався, особливо те "на жаль". Та коли пан Модерзон гримнув на нього, він затих і тільки глянув на асистента понурим поглядом. Тієї миті він бачив усе в ньому: кожен волосок його ріденької бороди, крізь яку просвічувала шкіра, карі, блискучі, безпорадні очі; бачив, що він носить на своїх малих, незграбних ручках ніби дві пари манжет, бо рукави сорочки були такі самі довгі й широкі, як і манжети, пристебнуті до них; бачив усю його мізерну, жалюгідну постать. Бачив він і те, що діялося в душі вчителя. Ганно Будденброк був чи не єдиний, кого пан Модерзон знав уже на прізвище, і через це він ненастанно гримав на нього, задавав йому на кару додаткові вправи і взагалі знущався з нього. Асистент запам'ятав учня Будденброка тільки тому, що той був тихіший за інших, і користався покірністю Ганно, щоб весь час гартувати на ньому свій авторитет, якого він не зважувався виявляти перед крикливими і зухвалими. "Навіть співчуття стає неможливе на світі через людську підлість, – думав Ганно. – Я не цькую вас, не глумлюся з вас, як інші, бо вважаю, що це брутальність, бридота, банальність, а чим ви мені віддячуєте? Але так ведеться в світі, завжди і всюди так буває. – І від цієї думки його знову опанували страх і огида. – Якби я хоч не бачив вас наскрізь!.."
Нарешті знайшовся один учень, що не помер і не збожеволів, а навпаки, сам викликався продекламувати англійський віршик. То був нікчемний дитячий віршик про мавпу, і його мали вчити напам'ять оці підлітки, що здебільшого вже рвалися до моря, до праці, до справжнього життя?
Monkey, little merry fellow,
Thou art nature's punchinello…[79]
Вірш був довгий, і учень Касбаум читав його з книжки. Від пана Модерзона можна було зовсім не ховатися. А галас стояв дедалі дужчий. Кожен щось виробляв ногами, тупав, човгав по брудній підлозі. Співав півень, рохкало порося, торохтів горох. Їхня розгнузданість перейшла всі межі. В цих шістнадцяти– і сімнадцятилітніх юнаках прокинулись дикі інстинкти, властиві їхньому вікові. По руках пішли непристойні малюнки, що викликали хтиве хихотіння…