Будденброки

Сторінка 186 з 194

Томас Манн

– Я вдоволений, – похвалив Тіма вчитель, коли той скінчив. – Ви, безперечно, добре приготувалися. Вам тільки зовсім бракує почуття ритму, Тіме. Злиття сусідніх голосних ви засвоїли, але це був не гекзаметр. У мене таке враження, що ви його завчили як прозу… Проте, як я вже сказав, ви приготувалися, зробили все, що змогли, а "хто прагнення і працю об'єднає…". Сідайте.

Тім сів, гордий, весь аж сяючи, і доктор Мантельзак поставив проти його прізвища задовільну оцінку. Але найдивовижніше було те, що тієї хвилини не тільки вчитель, а й Тім та його товариші щиро були переконані, що він справді здібний, пильний учень і заслуговує доброї оцінки. Ганно Будденброк також не міг опертися цьому враженню, хоч щось у його душі й бунтувало проти цього… Він знов почав напружено чекати, кого тепер викличуть.

– Мумме! – сказав доктор Мантельзак. – Ще раз "Aurea prima…".

Отже, Мумме! Слава богу, тепер йому, Ганно, мабуть, уже ніщо не загрожує! Втретє пан Мантельзак навряд чи питатиме вірші, а на новий матеріал він зовсім недавно викликав усю літеру "Б"…

Мумме підвівся. То був високий, блідий хлопець з тремтячими руками, у величезних круглих окулярах. У нього боліли очі, а до того ж він був такий короткозорий, що, стоячи, не міг читати з книжки на парті. Йому доводилося вчити уроки, і він їх учив. Та оскільки він був дуже нездарний, та й не сподівався, що його сьогодні питатимуть, то майже нічого не знав і замовк після першого рядка. Доктор Мантельзак підказав йому раз, тоді вдруге, вже гострішим тоном, і нарешті втретє, трохи роздратовано, та коли Мумме зовсім замовк, учитель розсердився:

– Дуже погано, Мумме! Сідайте! Ви нездара, щоб ви знали, бовдур! Дурість плюс ледарство – це вже забагато…

Мумме зіщулився. Він був саме втілення нещастя, і тієї хвилини в усьому класі не було такого учня, що не зневажав би його. І Ганно Будденброка також охопила відраза, стисла горло, аж його занудило. Але водночас він страхітливо ясно бачив усе, що відбувається. Доктор Мантельзак розмашисто вивів фатальний знак проти прізвища Мумме і, насупивши брови, заглянув до свого записника.

З люті він почне питати тих, до кого минулого разу дійшла черга, це вже напевне! І тієї миті, коли Ганно збагнув цю гірку неминучість, він почув своє прізвище, почув ніби в страшному сні:

– Будденброку!

Доктор Мантельзак сказав "Будденброку", слово ще бриніло в повітрі, і все ж Ганно не повірив. У вухах у нього шуміло. Він не вставав.

– Пане Будденброку! – мовив доктор Мантельзак і втупився в нього блакитними, мов сапфіри, булькатими очима, що блищали за грубими скельцями окулярів. – Може, ви зробите таку ласку?

Гаразд, отже, така його доля. Це мало статися. І зовсім не так, як він собі уявляв, але тепер однаково все пропало. Він більше не хвилювався. Чи великий буде крик? Він підвівся і хотів уже шукати якусь безглузду й смішну причину – скажімо, що він "забув" вивчити вірша, коли це раптом помітив, що учень, який сидить перед ним, тримає розгорнуту книжку.

То був Ганс-Герман Кіліан, невисокий широкоплечий шатен з масним волоссям. Він хотів стати офіцером і був такий захоплений почуттям товариськості, що не кинув напризволяще навіть Йоганна Будденброка, хоч не зносив його. Мало того: показав пальцем, звідки треба починати…

І Ганно, прикипівши очима до книжки, почав читати. Непевним голосом, насупивши брови й скрививши уста, він читав про Золотий вік, який був на початку світу, коли люди не знали ані помсти, ані законів, а добровільно шанували вірність і справедливість. "Не було тоді ні кари, ні страху, – проказував він по-латинському. – Не писали ще грізних слів на мідних табличках, і натовп прохачів не боявся виду судді…" Він читав з виразом муки і відрази на обличчі, читав навмисне погано й уривчасто, пропускав злиття літер, які в Кіліановій книжці були відзначені олівцем, не так ставив наголос у рядку, затинався, вдавав, що насилу пригадує вірша, ні на секунду на забуваючи, що вчитель усе може викрити й накинутись на нього… Від злочинної втіхи – дивитися в розгорнену книжку – в нього свербіла шкіра, він був сповнений відрази До того, що робив, і намагався обдурювати якомога незугарніше, щоб хоч цим применшити підлість свого вчинку. Нарешті замовк, і настала така тиша, що він боявся підвести очі. Тиша була моторошна; Ганно не мав сумніву, що доктор Мантельзак усе бачив. У нього аж губи побіліли з ляку. Та ось учитель зітхнув і сказав:

– О Будденброку, si tacuisses![78] Пробачте мені цього разу класичне "ти"!.. Знаєте, що ви зробили? Виваляли красу в пилюці, повелися, як вандал, як варвар. Ви не маєте ні крихти художнього чуття – це написано у вас на носі! Якби мене запитали, чи ви весь цей час кашляли, чи декламували пречудовий вірш, то я був би більше схильний до першого припущення. Тімові бракує почуття ритму, але порівняно з вами він геній, рапсод… Сідайте, нещасний. Ви вивчили урок, безумовно, вивчили. Я не можу поставити вам поганої оцінки. Ви зробили все, що змогли… Кажуть, ніби ви маєте музичні здібності, граєте на роялі? Невже таке може бути?.. Ну, та гаразд, сідайте! Ви показали свою пильність, а це вже добре.

Він написав проти його прізвища задовільну оцінку, і Ганно Будденброк сів на місце. Як було перед тим з "рапсодом" Тімом, так вийшло й тепер: він був щиро потішений хвалою доктора Мантельзака, ніби й справді заробив її. Тієї хвилини Ганно чесно вірив, що він не дуже здібний, але пильний учень, який досить добре відповів урок, і непомильно відчував, що й увесь клас, разом із Гансом-Германом Кіліаном вважає так само. Знов до горла йому підкотилася нудота, але він був надто змучений, щоб міркувати про це. Блідий, тремтячий, він заплющив очі і поринув у якийсь летаргічний стан…

Проте доктор Мантельзак вів урок далі. Він перейшов до віршів, які треба було перекласти на сьогодні, і викликав Петерсена. Той устав свіжий, бадьорий, упевнений, ладен войовниче кинутись на герць. Та ба, сьогодні на нього чекала поразка! Атож, цей урок не минувся без катастрофи, куди жахливішої за пригоду з бідолашним, підсліпуватим Мумме…

Петерсен перекладав, час від часу кидаючи оком на другу сторінку книжки, туди, де йому, власне, нічого було шукати. Він зиркав дуже спритно. Удавав, ніби йому там щось заважало, проводив рукою по сторінці, дмухав на неї, наче змітав якусь порошинку, що муляла йому. І все ж таки лихо сталося.