Та Кай не слухав його.
– Такого чудового образу, як цей Родерік Ешер, ще ніхто ніколи не створював? – сказав він швидко, думаючи про своє. – Я читав весь урок… Якби я колись міг написати таке гарне. оповідання!
Річ у тім, що Кай почав писати. Саме на це він натякав, коли вранці сказав, що мав цікавішу роботу, ніж домашні завдання, і Ганно добре його розумів. Любов до вигадування всяких історій, яку він виявив іще малим хлопцем, переросла в потяг до літературної творчості, і недавно він закінчив казку, нестримно фантастичну повість, де все бурхало темним вогнем, а дія відбувалася серед металів і таємничого полум'я в найглибших, священних надрах земної лабораторії і водночас у людській душі, де первісні сили природи і людського єства у дивовижний спосіб змішувалися, перепліталися, стоплювались і очищалися, – повість, написану щирою, виразною, трохи екзальтованою, тужною мовою ніжної пристрасті…
Ганно добре знав ту повість і дуже її любив, але тепер йому було не до Каєвої творчості і не до Едгара По. Він позіхнув, тоді глибоко зітхнув, водночас наспівуючи мотив, який недавно скомпонував на роялі. Це вже стало його звичкою. Він часто зітхав, намагаючись набрати в груди якнайбільше повітря, щоб трохи підігнати своє мляве серце, і помалу звик надавати зітханню музичного ритму якоїсь мелодії, своєї власної або чужої…
– Глянь, іде Господь Бог! – сказав Кай. – Оглядає свої райські кущі.
– Нічого собі кущі, – сказав Ганно й зайшовся сміхом.
То був нервовий сміх, якого він не міг стримати. Він затуляв хусточкою рота й дивився на того, кого Кай назвав Господом Богом.
Це був доктор Вуліке, директор школи, незвичайно високий чоловік з короткою широкою бородою, гострим животом, у м'якому чорному капелюсі, надто куцих штанях і з круглими, лійкуватими, завжди брудними манжетами. Обличчя в нього було майже болісно скривлене з гніву: він швидко йшов брукованим цеглою подвір'ям і витягненою рукою показував на кран… З крана текла вода! Кілька учнів, випередивши його, кинулись до крана, закрутили воду і ще довго стояли, розгублено позираючи то на кран, то на директора, що низьким, глухим, схвильованим голосом картав почервонілого доктора Гольденера, який тим часом теж наспів до місця події. Мова директора часто переходила в невиразне бурмотіння.
Цей Вуліке був страшна людина. Він став директором після життєрадісного, лагідного старого добродія, що керував школою тоді, коли в ній навчалися батько й дядько Ганно, і номер невдовзі після сімдесят першого року. Разом з доктором Вуліке, колишнім професором прусської гімназії, в стару школу прийшов інший, новий дух. Таїм, де колись класичну освіту вважали за радісну самоціль, якої досягали спокійно, без примусу, з веселим ідеалізмом, там тепер найбільше шанували такі поняття, як авторитет, обов'язок, влада, служба і кар'єра, а "категоричний імператив нашого філософа Канта" став прапором, який Вуліке загрозливо розгортав під час кожної урочистої промови. Школа стала державою в державі, де прусська дисципліна вкорінилася так міцно, що не тільки вчителі, але й учні почували себе службовцями, які дбали тільки про службові успіхи й про те, щоб запобігти ласки в начальника… Невдовзі після появи нового директора почалася перебудова й переобладнання школи згідно з останніми вимогами гігієни й естетики і була щасливо завершена. От тільки хто зна, чи раніше, коли в тих залах бракувало новомодного комфорту, зате панували добродушність, затишок, радість, зичливість і вдоволення, чи тоді школа не була куди симпатичнішим і кориснішим закладом…
У самому директорі Вуліке було щось від загадковості, двозначності, впертої і ревнивої страхітливості біблійного бога. Він був однаково страшний і в жартах, і в гніві. Необмежена влада зробила його моторошно примхливим і непослідовним. Він міг сказати якийсь жарт, а тоді скипіти, коли хтось засміється. Жоден із тремтячих рабів не знав, як з ним поводитись. Не було іншої ради, як тільки величати його, плазувати перед ним і з нестямною покорою уникати його гніву, щоб не попасти під невблаганні жорна його великої справедливості.
Господом Богом прозвав директора Кай, і величали його так тільки вони з Ганно. Хлопці остерігалися вимовляти це прізвисько в присутності інших учнів, бо не хотіли, щоб ті знову дивилися на них вражено й холодно, нічого не розуміючи… Так, вони в жодному питанні не знаходили спільної мови з своїми однокласниками. Навіть ті види опору й помсти, до яких вдавалися інші учні, їх не вдовольняли; вони нехтували прізвиськами, які ті давали вчителям, бо вважали їх не тільки не дошкульними, а навіть не смішними. Адже було так дешево, так недотепно й нецікаво прозивати хирлявого вчителя Гюкопа Павуком, а Балерштедта – Какаду: це було надто мізерне відшкодування за тягар примусової шкільної нудьги! Ні, граф Кай Мельн був трохи в'їдливіший! Для себе й для Ганно він завів звичай називати вчителів їхнім справжнім прізвищем, додаючи до нього тільки слово "добродій"; "добродій Валерштедт", "добродій Мантельзак", "добродій Гюкоп"… Яка холодна, колюча іронія, яка глузлива зневага і зверхність бриніла в тому ввічливому слові!.. Вони заводили мову про "шановних педагогів" і потім цілу перерву розважалися тим, що уявляли собі того "шановного педагога" у вигляді якоїсь огидної фантастичної почвари. Про школу вони завжди говорили таким тоном, ніби йшлося про той заклад, у якому тримали Йоганнового дядька Христіана…
Поява Господа Бога, який ще кілька хвилин грізно бубонів і наганяв усім жаху, показуючи на порозкиданий по подвір'ю папір від бутербродів, розвеселила Кая. Він потягнув Ганно до однієї з брам, куди заходили вчителі, що мали другий урок, і почав низько-пренизько кланятись блідим, хирлявим семінаристам з червоними очима, які прямували на заднє подвір'я до своїх першокласників.
Він нахилявся мало не до землі, звішував руки і знизу дивився на тих бідолах відданими очима. А коли з'явивсь старий учитель арифметики пан Тітге, раз по раз спльовуючи, тримаючи в тремтячій, закладеній за спину руці кілька книжок, зизоокий, кривий, жовтий, Кай сказав дзвінким голосом, невинними, ясними очима дивлячись кудись повз нього: