Близько полудня на Брайтештрасе було людно. Діти з ранцями на плечах верталися зі школи й перекидались напіврозталими сніжками, сповнюючи вулицю гамором і сміхом. Конторські учні – хлопці з добрих родин, у данських моряцьких кашкетах або в елегантних костюмах за англійською модою і з портфелями в руках, – ішли з гідністю, пишаючись, що вони вже не гімназисти. Поважні, сивобороді, заслужені городяни, вираз обличчя яких свідчив про їхні непохитні національно-ліберальні переконання, постукували паличками і уважно поглядали на викладений кахлями фасад ратуші. Перед ним виставлено подвійну варту: сьогодні засідав сенат. Два солдати-піхотинці в шинелях, з рушницями на плечах, незворушно крокували взад і вперед по брудному розталому снігу. Вони зустрічались посередині напроти дверей, перемовлялися кількома словами і знову розходились у різні боки. Коли ж повз них, піднявши комір і заклавши руки в кишені, проходив офіцер, що поспішав за якоюсь панянкою, водночас не поминаючи нагоди попишатися перед молодими дамами, що сиділи коло вікон у сусідніх будинках, солдати ставали коло своєї будки, поправляли на собі шинелі і віддавали честь… До тієї хвилини, коли треба буде вітати сенаторів, що виходитимуть з ратуші, ще довго. Засідання тривало всього тільки три чверті години. Мабуть, їх устигнуть ще змінити…
Та раптом один із солдатів почув короткий, застережливий знак з вестибюля ратуші, і тієї ж миті в дверях майнув червоний фрак кур'єра Улефельда. В трикутному капелюсі, зі, шпагою, він діловито наблизився до них, тихо скомандував: "Струнко!" – і зразу ж зник. І ось уже в лункому вестибюлі почулася чиясь хода.
Солдати виструнчились, клацнули підборами, випнули груди, приставили рушниці до ноги і кількома завченими рухами взяли їх на плече. Між ними досить швидко пройшов, піднявши над головою циліндра, невисокий добродій, у якого одна русява брова була ледь зведена, а впоперек блідих щік стирчали витягнені довгі вуса. Сенатор Томас Будденброк пішов сьогодні з ратуші задовго до кінця засідання.
Він звернув праворуч, отже, не додому. Коректний, бездоганно чистий і елегантний, він ішов по Брайтештрасе ледь підскоком, як завжди, і раз по раз відповідав на поклони. Сенатор був у білих лайкових рукавичках, а паличку з срібною головкою тримав під лівою пахвою. З-під пухнастих вилог хутра видніла біла фрачна краватка. Але його пещене обличчя було невиспане. Дехто з перехожих, минаючи сенатора, помічав, що його почервонілі очі сльозяться, а міцно стулені губи дивно кривляться. Часом він робив такий рух, ніби ковтав слину, що набралася в роті, і, мабуть, зціплював щелепи, бо на щоках і на скронях напиналися м'язи.
– Ого, Будденброку, ти втік із засідання? Такого ще не бувало! – гукнув до нього хтось на розі Млинарської – сенатор зразу не помітив хто.
Перед ним спинився Стефан Кістенмакер, його приятель і шанувальник, що всюди, де тільки йшлося про громадські справи, повторював його думки. У нього була кругла борода, що вже почала сивіти, страхітливо густі брови і довгий, пористий ніс. Кілька років тому, заробивши багато грошей, він кинув торгівлю вином, яку тепер провадив його брат Едуард сам, і жив з відсотків; а що в душі трохи соромився свого становища, то завжди вдавав, ніби страшенно перевантажений роботою. "Я занапащу своє здоров'я! – казав він і пригладжував рукою сивий, покарбований гарячими щипцями чуб. – Але людина на те й живе на світі, щоб працювати, не шкодуючи своєї сили". Він годинами з поважною міною простоював на біржі, хоч не мав там аніякісіньких справ, і обіймав безліч різних посад, які нічим його не обтяжували. Недавно він став. директором міської лазні, радо брав на, себе обов'язки присяжного в суді, маклера, виконавця заповіту, скрізь працював у поті чола…
– Адже тепер засідання, Будденброку, – ще раз сказав він, – а ти гуляєш?
– А, це ти, – тихо мовив сенатор, насилу ворухнувши губами. – Часом я не добачаю. Так болить, що несила всидіти.
– Болить? Де?
– Зуб болить. Від учора. Я цілу ніч не стулив очей… У лікаря я ще не був, зранку мав справи в конторі, а тоді не хотів пропускати засідання. Але не міг витримали! І оце йду до Брехта…
– Котрий зуб?
– Нижній, з лівого боку… Кутній… Звичайно, дірявий… Ох, і болить же… Бувай, Кістенмакере! Я поспішаю, сам розумієш…
– Авжеж, думаєш я не поспішаю? Страх, скільки роботи… Бувай! Видужуй! Нехай вирве його! Найкраще зразу вирвати, та й годі…
Томас Будденброк пішов далі, зціпивши щелепи, хоч від цього йому було ще гірше. Зуб крутило, палило вогнем, а тепер той скажений біль поширився на всю ліву щоку. В запаленій кістці ніби вистукували розпечені: молоточки, на щоках з'явилися червоні плями, а з очей текли сльози. Безсонна ніч розшарпала йому нерви. Розмовляючи з Кістенмакером хвилину тому, він мусив натужуватися, щоб голос у нього не зірвався.
На Млинарській сенатор зайшов до пофарбованого вохрою будинку і піднявся на другий поверх, де на дверях на мідній табличці виднів напис: "Брехт, зубний лікар". Служниці, що відчинила йому, він не добачив… У сінях тепло пахло смаженим м'ясом і цвітною капустою. Потім раптом на нього війнуло гострим духом приймальні, куди його завели.
– Сідайте! Хвилиночку! – почувся баб'ячий голос.
То був Йозефус, що сидів у кутку кімнати в своїй блискучій клітці і скоса підступно дивився на сенатора маленькими злісними очицями.
Сенатор сів біля круглого столу і спробував розважитись гумором "Летючих листків", але зразу ж гидливо згорнув книжку, притиснув до щоки прохолодну срібну головку палички, заплющив запалені повіки й застогнав. У приміщенні стояла тиша, тільки деренчала Йозефусова клітка, яку він шарпав дзьобом. Пан Брехт мав звичку, навіть як був вільний, змушувати пацієнтів чекати.
Томас Будденброк швидко підвівся й налив собі з графина на столику склянку води, що відгонила хлороформом. Тоді відчинив двері в коридор і роздратованим голосом гукнув, що коли пан Брехт не має дуже нагальної роботи, то хай буде такий ласкавий і поспішиться. У нього дуже болить зуб.
Відразу по цьому з дверей кабінету вигулькнули сиві вуса, гачкуватий ніс і лиса голова зубного лікаря.