Сенатор не все розумів; деякі принципи й гіпотези залишилися для нього неясними, а розум, незвичний до такої літератури, не міг слідкувати за кожним ходом думки. Проте саме від цього чергування світла й темряви, тупого нерозуміння, невиразних здогадів і несподіваного прозріння йому аж дух забивало. Час летів, а він як сів, так і не рушив з місця, не маючи сили відірватися від книжки.
Спочатку він пропускав чимало сторінок, поспішаючи вперед, несвідомо й хапливо шукаючи головного, найважливішого, і спинявся тільки на окремих місцях. Але потім він натрапив на чималий розділ, який, зціпивши уста й насупившись, прочитав від першої до останньої літери, суворо, з таким виразом, ніби вже відгородився від усього живого. Той розділ називався: "Про смерть і її стосунок до безсмертного в нашому єстві".
Йому лишалося кілька рядків, коли о четвертій годині в садок прийшла служниця кликати його до столу. Сенатор кивнув, дочитав до кінця, згорнув книжку й озирнувся навколо… Він відчував, що його душа страхітливо розростається, туманіє від якогось важкого дурману, що його розум п'яний, геть захмелений невимовною новизною, звабою невичерпних обіцянок, які нагадують першу, не позбавлену надії любовну тугу. Та коли він холодними, тремтячими руками ховав книжку до шухляди садового столика, його розпашілу голову, не здатну на жодну чітку думку, щось давило, щось у ній так страхітливо напиналося, ніби ось-ось мало лопнути. "Що це було? – питав себе сенатор, ідучи до, будинку, підіймаючись сходами й сідаючи до столу. – Що зі мною сталося? Що я чув? Хто озивався до мене, Томаса Будденброка, сенатора в цьому місті й шефа фірми "Йоганн Будденброк"?.. Чи все це було призначене для мене? Чи я зможу його витримати? Я не знаю, що це… Знаю тільки, що його забагато, забагато для мого міщанського розуму…"
У цьому стані важкого, туманного, бездумного запаморочення він пробув цілий день. А коли настав вечір, голова в нього почала безсило хилитися, і він рано ліг спати. Він проспав три години глибоким, незвичайно міцним сном, як ніколи досі. Потім раптово прокинувся з якогось блаженного ляку, як прокидається чоловік, у якого в серці зароджується кохання.
Сенатор знав, що лежить сам, у великій спальні, бо Герда спала тепер у кімнаті Іди Юнгман, а та, щоб бути ближче до Ганно, зайняла одну з трьох кімнат, що виходили на "балкон". Навколо залягала густа темрява, бо завіси на обох високих вікнах були щільно зсунені. Серед глибокої тиші, трохи гнітючої, задушної, він лежав горілиць і дивився в пітьму.
І ось стіна ночі розчахнулася навстіж, відслоняючи безмежно глибоку, вічну, осяяну світлом далечінь…
– Я житиму! – майже вголос сказав Томас Будденброк і відчув, як його груди затремтіли від здавленого плачу. – Це знак, що я житиму! Воно житиме… І дарма думати, що те воно – не я, це тільки помилка, яку спростує смерть. Так, саме так! А чому?
І на це питання ніч знов запала перед його очима. Він знов не бачив, не знав, не розумів анічогісінько. Він ще дужче притиснувся до подушки, геть осліплений і виснажений крихтою правди, яку йому щойно довелося спізнати.
Сенатор лежав принишклий і гарячково чекав, ладен молитися, щоб те видиво вернулося й просвітило його. І воно вернулося. Молитовно склавши руки, боячись поворухнутись, він лежав, дивився і радів…
Що таке смерть? Відповідь прийшла до нього не в убогих, порожніх словах: він відчув її, осягнув глибиною серця. Смерть – це щастя, таке глибоке, що тільки в благодатні хвилини, схожі на цю, його можна до кінця виміряти; це повернення з невимовно болісного блукання, виправлення тяжкої помилки, звільнення від найганебніших пут і обмежень. Вона прийде і порятує від усіх ран і від усякого лиха.
Кінець і розпад? Тричі заслуговує на співчуття той, кого від цих мізерних понять опановує жах! Що має скінчитися і що розпастися? Оце його тіло… Його особистість, індивідуальність, ця неповоротка, непокірна, хибна й ненависна перешкода на шляху до чогось іншого й досконалішого!
Чи ж кожна людина – не помилка, не прикра недоречність? Чи ж не попадає вона в тяжке ув'язнення, як тільки народиться? В'язниця! В'язниця! Всюди пута і обмеження! Крізь загратоване вікно своєї індивідуальності людина безнадійно дивиться на мури зовнішніх обставин, аж поки прийде смерть і покличе її додому, на волю…
Індивідуальність!.. Ох, те, чим ми є, що ми можемо і що маємо, здається нам убогим, сірим, недостатнім і нудним; а на те, чим ми не є, чого ми не можемо й не маємо, саме на те ми дивимося з тужними заздрощами, які перероджуються в любов, щоб не стати зненавистю.
Я ношу в собі зародок, початок, можливість усякої здатності й діяльності світу… Де б я міг бути, коли б не був тут! Ким, чим, яким я міг би бути, коли б не був собою, коли б моя особистість, моя свідомість не відділяла мене від особистості й Свідомості всіх тих, хто не є мною! Організм! Сліпий, непродуманий, жалюгідний вибух настійливої волі! Краще, мабуть, щоб ця воля вільно ширяла в темряві, не обмеженій простором і часом, аніж каралась у в'язниці, скупо освітленій миготливим, тремтячим племінником інтелекту!
Я сподівався жити далі в своєму синові? Тій ще лякливішій, кволішій особистості? Дитяча вигадка, дурощі! Що мені син? Мені не треба сина!.. Де я буду, коли помру? Це ж ясно, як божий день, так навдивовижу просто! Буду в усіх тих, хто будь-коли вимовляв, вимовляє чи вимовлятиме "я", а особливо в тих, хто каже це "я" сміливіше й радісніше…
Десь на світі росте хлопець, здібний і здатний розвинути свої здібності, обдарований від природи всім, що потрібне в житті, гарний і безтурботний, чистий, жорстокий, веселий, один із тих, хто примножує щастя щасливих, а нещасних вкидає в розпуку… Ото й є мій син. Ото буду я, скоро… скоро… як тільки смерть звільнить мене від жалюгідної, божевільної думки, що я не стільки він, скільки таки я…
Хіба я коли ненавидів життя, це чисте, грізне й могутнє життя? Дурниця, непорозуміння! Я тільки себе ненавидів, тому що не міг його витримати. Але я люблю вас, щасливі, всіх вас люблю, і скоро мене перестане відділяти від вас тісна в'язниця, скоро те в мені, що любить вас, моя любов, звільниться і буде з вами… з вами і у вас, у всіх!..