– Так, з деякими перервами, – підтвердила пані Перманедер горловим голосом, до якого вона вдавалася в окремих випадках.
– Так, з перервами, – й собі сказав консул, ввічливо всміхаючись.
Він кинув погляд на сенатора Будденброка й маклера Гоїла, а побачивши, що вони заглибились у розмову, присунув свого стільця до канапи пані Перманедер і нахилився до неї так близько, що його важке сопіння почулося над самим її вухом. Надто чемна, щоб відсунутись чи відвернутися, вона тільки випросталась, скільки було змоги, і, не рухаючись, дивилась на нього згори вниз з-під опущених повік. Але він не помітив, яка напружена, неприродна в неї поза.
– Як то воно буває, шановна пані, – сказав він, – мені здається, що ми з вами колись уже мали торг? Тоді, правда, йшлося… про що, пак? Про якісь ласощі, цукерки, та?.. А тепер про цілий будинок…
Не пригадую, – сказала пані Перманедер, ще дужче витягаючи шию, бо його лице отінилося непристойно, нестерпно близько від неї…
– Не пригадуєте?
– Ні, щиро казати, ніяких цукерок не пригадую. Щось мені мариться про солодку булочку з жирною ковбасою… гидкий сніданок!.. Не пам'ятаю, чи він був мій, чи ваш… Адже минуло стільки часу… А щодо будинку, то це вже справа пана Гоша…
Вона швидко, вдячно позирнула на брата, який помітив її скруту і прийшов на допомогу, чемно спитавши, чи гості не захотіли б насамперед оглянути будинок. Вони радо пристали на пропозицію і тим часом попрощалися з пані Перманедер, висловивши надію, що потім ще раз матимуть приємність… І так далі. Нарешті вони рушили за сенатором до великої їдальні.
Він водив їх угору, вниз, показав кімнати на третьому поверсі, а також ті, що прилягали до коридора на другому, весь перший поверх, навіть кухню й підвал. Не зайшли тільки до конторських приміщень, бо саме був робочий час страхового товариства. У зв'язку з цим згадали про нового директора, і консул Гагенштрем двічі підряд заявив, що то кришталево чесна людина. Сенатор промовчав.
Потім вони перейшли голий садок, укритий підталим снігом, зазирнули до "порталу", вернулися на переднє подвір'я, до пральні, а звідти вузьким брукованим переходом уздовж муру і далі через заднє подвір'я, де ріс дуб, дісталися до флігеля. Все тут було занедбане. Поміж плитами на подвір'ї ріс бур'ян і мох, сходи були розхитані й пощерблені, а котів у більярдній вони майже не потривожили, бо тільки заглянули туди, побоявшись ступати на струхлявілу підлогу.
Консул Гагенштрем був мовчазний – видно, поринув у свої розрахунки й плани.
– Ну так, – водно проказував він байдужим, ухильним тоном, усім своїм виглядом показуючи, що коли господарем тут буде він, усе це, звичайно, стане інакшим. З такою самою міною він хвильку постояв на глиняній долівці льоху і глянув угору на порожнє горище.
– Ну так, – знову проказав він, ворухнув грубу, перетлілу линву з іржавим гаком на кінці, що роками висіла без ужитку, тоді крутнувся на підборі.
– Так, щиро дякую за турботи, пане сенатор. Мабуть, ми все оглянули, – мовив він, і відтоді вже майже не озивався.
Вони швидко вернулися до будинку, в кімнаті з краєвидами, навіть не сівши, попрощалися з пані Перманедер, і Томас Будденброк провів їх сходами вниз через передпокій до виходу. Та як тільки вони попрощалися й вийшли на вулицю, консул Гагенштрем щось сказав своєму супутникові, маклерові Гошу, і між ними відразу зав'язалася жвава розмова…
Сенатор вернувся до кімнати з краєвидами, де й далі біля вікна сиділа пані Перманедер, випростана, сувора; вона товстими спицями плела з чорної вовни сукенку своїй онучці Елізабет і час від часу скоса зазирала у вічко. Томас, заклавши руки в кишені штанів, хвилину мовчки походжав з кутка в куток, тоді сказав:
– Ну, тепер я лишив його маклерові, почекаємо, що з того вийде. Думаю, що він усе купить. Тут буде мешкати, а задні приміщення використає якось інакше…
Вона не подивилася на нього, не змінила постави й не перестала плести: навпаки, спиці у неї в руках заметляли ще швидше.
– О, певне, що купить, усе гамузом купить, – сказала вона, звичайно ж, горловим голосом. – Чого ж йому не купити і прогавити добру нагоду, якщо вона трапляється? Фактично в цьому не було б ніякого сенсу.
І, звівши брови, вона крізь пенсне, яким їй тепер доводилось користуватися під час роботи і яке вона так і не навчилась як слід начіпляти, ще пильніше втупилась у свої спиці, що, тихо подзенькуючи, замиготіли в її руках із дивовижною швидкістю.
Надійшло різдво, перше різдво без пані Елізабет. Вечір двадцять четвертого відсвятковано в сенатора без дам Будденброк із Брайтештрасе і без старих Крегерів; оскільки з родинними днями тепер скінчена, Томас Будденброк не мав ніякого бажання збирати в себе і обдаровувати всіх, хто приходив на свят-вечір до матері. Запрошено тільки пані Перманедер з Ерікою Вайшненк і малою Елізабет, Христіана, монастирську даму Клотільду і мадемуазель Вайхброт, яка й далі відзначала перший день різдва в своїх гаряче напалених кімнатах з неодмінними подарунками, й нещасливими пригодами.
Цього разу не було натовпу убогих, які щороку отримували на Менгштрасе взуття і теплі речі, і не було хору хлопчиків. У салоні просто заспівали "Тиха ніч, свята ніч", потім Тереза Вайхброт якнайвиразніше прочитала різдвяний розділ з біблії замість господині, що не дуже любила такі речі, і всі, півголосом наспівуючи першу строфу з "О ялинко", рушили через анфіладу кімнат до великої зали.
Особливих підстав влаштовувати радісне свято в цих не було. Обличчя не сяяли щастям, розмова не в'язалася. Про що б вони говорили? Приємного на світі було мало. Вони згадали покійну матір, перекинулись словом про недавній продаж будинку, побалакали про світле помешкання, яке пані Перманедер найняла в гарненькому будиночку перед Гольштінською брамою навпроти Липового майдану, про те, що буде, як Гуґо Вайншенк вийде з в'язниці… Тим часом малий Йоганн зіграв на роялі кілька речей, які вивчив з паном Пфюлем, і проакомпанував матері не без помилок, але з почуттям сонату Моцарта. Хлопця хвалили, виціловували, та скоро Іда Юнгман забрала його спати, бо він саме оклигував після якоїсь шлункової недуги і був ще дуже блідий і кволий.