О пів на шосту вона на хвилину втихомирилась. Тоді зненацька її постаріле, спотворене мукою обличчя затремтіло, на ньому майнув несподіваний вираз боязкої радості – глибокої, моторошної ніжності. Вона рвучко розвела руки і з такою навальною, раптовою швидкістю, що всі збагнули: між тим, що їй учулося, та її відповіддю не минуло й миті, – вигукнула голосно, з безоглядним послухом, з безмежно боязкою та любовною покорою і відданістю:
– Ось я!..
І померла.
Усі були приголомшені. Хто то був? Хто її покликав, що вона відразу пішла?
Хтось розсунув завіси й погасив свічки. Доктор Грабов з лагідним виразом обличчя стулив мертвій очі.
По кімнаті розлилося блякле світло осіннього ранку. Всі тремтіли, наче на морозі. Сестра Леандра запнула хусткою дзеркало на туалетному столику.
Розділ другий
Крізь відчинені двері видно було, як у кімнаті померлої молилася пані Перманедер. Вона була там сама. Розпустивши по підлозі згортки жалобної сукні, вона стояла навколішки недалеко від ліжка і, сперши на стілець сплетені руки й схиливши голову, мурмотіла молитву… Вона добре чула, що брат і невістка зайшли до сусідньої кімнати і несамохіть спинилися, чекаючи кінця молитви, але не дуже поспішала. Нарешті вона сухо кашлянула, поволі; врочисто підібрала сукню і, нітрохи не збентежившись, велично рушила їм назустріч.
– Томасе, – сказала вона досить твердим голосом. – Та Зеверін… Мені здається, що мама пригріла в себе на грудях гадюку.
– Що там таке?
– Я страх яка люта на неї. Через таку особу хоч у кого може урватися терпець… Яке вона має право так вульгарно порушувати нашу жалобу?
– То що ж сталося?
– По-перше, вона обурливо жадібна. Іде до шафи, хапає мамині шовкові сукні, бере на оберемок і гайда! "Рікхен, – кажу я, – ви куди?" – "Мені їх обіцяла покійна пані!" – "Люба Зеверін!" – знов кажу я і стримано пояснюю їй, що вона надто поквапилась. І, думаєш, щось помогло? Де там! Вона бере не тільки одяг, а ще й паку білизни і йде собі. Ну що ти скажеш? Не могла ж я з нею битися!.. І не тільки вона… Служниці також не кращі. Кошиками виносять з дому одяг і білизну… Слуги у мене на очах ділять речі, бо ж Зеверін має ключі від шаф. "Панно Зеверін, – кажу я, – віддайте ключі". І що вона відповідає? Без сорому казка заявляє, що не мені їй наказувати, бо вона не в мене служить, я її не наймала, і поки вона тут, ключі будуть у неї.
– Ключі від столового срібла в тебе? Гаразд. А з одягом що буде, те й буде. Цього не минути, коли розпадається господарство, де й так останнім часом не було доброго нагляду. Я не хочу тепер зчиняти галасу. Білизна стара й зношена… А втім, погляньмо, що там ще лишилося. Списки в тебе є? На столі? Добре. Зараз побачимо.
І вони зайшли до спальні, щоб хвилинку постояти коло ліжка покійної. Пані Антонія зняла білу хустку з її обличчя. Пані Елізабет була вже в шовковій сукні, в якій сьогодні після обіду її мали винести до зали; минуло двадцять вісім годин, відколи вона спустила дух. Рот і щоки її без штучних щелеп по-старечому запалися, а підборіддя загострилось і випнулося. Всі троє, вдивляючись у невблаганно, навіки стулені повіки, болісно намагалися впізнати в цьому обличчі материні риси. Зате під чепчиком, який стара дама звичайно носила в неділю, видніли, як і за життя, рудуваті, гладенько зачесані коси, що з них дами Будденброк із Брайтештрасе так часто глузували… По ковдрі були розсипані квіти.
– Уже прибули чудесні вінки, – тихо мовила пані Перманедер. – Від усіх родин… Ну просто з цілого світу! Я звеліла скласти їх усі в коридорі, ви потім неодмінно гляньте на них, обоє. Атласні стрічки отакенні завширшки…
– А як зала? – запитав сенатор.
– Скоро буде готова, Томе. Вже майже готова. Шпалерник Якоб не полінувався. І… – вона схлипнула, – і труну вже привезли. Та роздягайтеся ж, любі мої, – вела вона далі, знову обережно закриваючи лице небіжки. – Тут холодно, але в їдальні трохи протоплено… Дай я тобі поможу, Гердо, з такою розкішною накидкою треба поводитись обережно… Можна поцілувати тебе? Ти ж знаєш, я тебе люблю, хоч ти мене завжди ненавиділа… Ні, не бійся, я зніму капелюшка легенько, не зіпсую тобі зачіски… Які ж у тебе чудові коси! Такі були й у нашої матері замолоду. Вона не мала такої вроди, як ти, але свого часу – я вже тоді прийшла на світ – була таки гарна. А тепер… Правду каже ваш Гроблебен: "Усі ми порохом будемо…" Хоч і проста людина, а бач… Ось, Томе, списки цінніших речей.
Вони перейшли до сусідньої кімнати, посідали за круглий стіл, і сенатор узяв у руки папери з переліком тих речей, що мали бути розділені між найближчими спадкоємцями. Пані Перманедер не зводила схвильованого, напруженого погляду з братового обличчя. Було одне важке, неминуче питання, навколо якого боязко снувалися всі її думки і яке найближчим часом мало постати перед ними…
– Думаю, – почав сенатор, – що ми будемо дотримуватися звичаю: дарунки повертаються тим, хто їх дарував. Отже…
Дружина перебила його:
– Вибач, Томасе, але мені здається… чого ж немає Христіана?
– О господи! – вигукнула пані Перманедер. – Ми й забули про нього!
– Справді, – сказав сенатор, відкладаючи папери. – Хіба його не покликали?
Пані Перманедер підійшла до дзвінка. Але тієї ж миті двері відчинилися, і Христіан сам зайшов до кімнати. Зайшов швидко, хряснув за собою дверима і спинився, нахмуривши брови. Його маленькі, круглі, глибоко посаджені очі забігали навколо, ні на кого не дивлячись, рот під відстовбурченими рудими вусами неспокійно розтулявся й знову стулявся… Видно було, що Христіан сердитий і роздратований.
– Я почув, що ви тут, – коротко сказав він. – Коли мова буде про спадщину, то мене також годилося повідомити.
– Ми якраз хотіли послати по тебе, – байдуже відповів сенатор. – Сідай.
Очі його прикипіли до білих запонок, якими була застебнута Христіанова сорочка. Сам він мав на собі бездоганне жалобне вбрання, а його біла, як сніг, сорочка, що виглядала з-під чорного сурдута, була пов'язана під коміром широкою чорною стрічкою і застебнута на грудях чорними запонками замість золотих, які він звичайно носив. Христіан перехопив його погляд; присунувши стільця й сівши, він помацався рукою за груди і сказав: