Ганно лишився в залі сам, бо малу Елізабет Вайншенк забрали додому, а йому цього року вперше дозволено вечеряти на Менгштрасе разом з дорослими. Служниці й убогі пішли з своїми дарунками, а Іда Юнгман розговорилася в ротонді з Рікхен Зеверін, хоч у звичайні дні вона як вихователька трималась від ключниці на належній відстані. Свічки на великій ялинці догоріли й погасли, вертеп поринув у темряву; але на маленьких ялинках на столі ще подекуди горіли свічечки. Час від часу полум'я досягало гіллячки, вона, потріскуючи, займалася, і запах ставав ще відчутніший. Від найменшого протягу сухозлотиця на ялинці ворушилася, і в залі бринів тоненький металевий дзенькіт. Знову стало так тихо, що з далеких вулиць у морозяному вечірньому повітрі долинали приглушені звуки катеринки.
Ганно впивався різдвяними запахами й звуками. Підперши голову рукою, він читав свої міфи, машинально – а ще тому, що це також належало до святкового ритуалу, – їв цукерки, марципани, мигдалевий крем, кекс, і боязка туга, наслідок переповненого шлунка, разом з чудесним збудженням свят-вечора давала йому почуття якогось болісного щастя. Він читав про битви, які довелося витримати Зевсові, щоб здобути верховну владу, і подеколи хвильку дослухався до розмови у кімнаті з краєвидами, де обговорювали майбутнє тітки Клотільди.
Того вечора Клотільда безперечно була найщасливіша з усіх. Вітання й жарти сипалися на неї з усіх боків, і вона приймала їх з усмішкою, що осявала її сіре обличчя. Голос її зривався з радісного зворушення. Її прийнято в дім для вбогих дівчат при монастирі святого Йоганна. Сенатор тихенько домовився про це в раді монастиря, хоч деякі панове й натякали позаочі на сімейщину. Тепер у кімнаті з краєвидами говорили про той достойний заклад, утворений на зразок аристократичних благодійних домів при жіночих монастирях у Мекленбурзі, Доббертіні та Рібніці, де на старість доживали вбогі дівчата з заслужених місцевих родин. Бідолашній Клотільді призначено невеличку, зате певну пенсію, що з роками зростатиме, а на старість, коли вона перейде до привілейованої групи, їй забезпечене затишне, чисте помешкання в самому монастирі…
Малий Йоганн трохи посидів з дорослими, та скоро знову повернувся до зали, що вже не яскріла світлом і не приголомшувала, як спершу, своєю пишнотою, але набула зовсім іншої зваби. Як дивно й приємно ходити по ній тепер – ніби ходиш по напівтемній сцені після вистави й часом заглядаєш за лаштунки: роздивляєшся зблизька лілеї з золотими вусиками на великій ялинці, береш у руки фігурки людей і худоби з вертепу, знаходиш свічку, що крізь дірочку, вирізану в формі зірки, освітлює Віфліємські ясла, і, нарешті, піднімаєш скатертину, що звисає до самої підлоги, й бачиш цілі купи картонних коробок і обгорткового паперу, накидані під стіл.
Та й розмова у кімнаті з краєвидами ставала дедалі нецікавіша. З невблаганною неминучістю вона поволі звернулася до дуже неприємної теми, яку досі, задля свят-вечора, не зачіпали, хоч вона ні на мить не сходила їм з думки, – до процесу директора Вайншенка. Гуго Вайншенк сам заговорив про нього з якоюсь нестримною жвавістю в рухах і міміці. Він розповідав про подробиці опиту свідків, перерваного з нагоди свят, палко ганив упередженість голови суду доктора Філандера і зверхньо, глузливо критикував прокурора доктора Гагенштрема, який дозволив собі розмовляти іронічним тоном з ним і з тими, хто свідчив на його користь. Зрештою, Бреславський дуже дотепно відкинув чимало звинувачень і твердо запевнив його, що тим часом не може бути й мови про засудження. Сенатор задля ввічливості час від часу ставив якесь питання, а пані Перманедер, що сиділа на канапі, високо піднявши плечі, подеколи мурмотіла страшні прокльони Моріцові Гагенштрему. Всі інші мовчали. Так затято мовчали, що й директор потроху втратив свій запал, і якщо для малого Ганно в залі час летів швидко, мов у раю, то в кімнаті з краєвидами панувала важка, гнітюча, тривожна тиша, яка не розвіялась і о пів на дев'яту, коли Христіан вернувся з клубу, де відзначали свят-вечір неодружені купці й suitiers.
У роті в нього стирчав згаслий недокурок сигари, запалі щоки порожевіли. Він перейшов залу і, вступаючи до кімнати з краєвидами, сказав:
– Ох, діти мої, як же в нас гарно в залі! Треба було б нам, Вайншенку, привести сьогодні сюди Бреславського; такого він напевне ще ніколи не бачив.
Мати скоса кинула на нього суворий, докірливий погляд. У відповідь його обличчя прибрало наївно-здивованого виразу.
О дев'ятій годині всі сіли до столу.
Як і щороку на свят-вечір, стіл накрито в ротонді. Пані Елізабет зворушено проказала традиційну молитву:
Ісусе, господа, прийди до нас у гості,
Благослови все те, що дав нам з високості, –
і, так само за традицією, доточила коротеньку напутливу промову, в якій в основному закликала не забувати про тих, хто проведе цей свят-вечір не в такому достатку, як родина Будденброків… Після тієї промови всі з чистим сумлінням узялися до щедрої вечері, що почалася коропами з маслом і витриманим рейнським вином.
Сенатор заховав до гаманця кілька риб'ячих лусочок, щоб цілий рік у ньому не переводилися гроші, але Христіан сумно зауважив, що це не допомагає, а консул Крегер відмовився від цього заходу, заявивши, що йому вже не треба боятися хитання курсу, бо, маючи півтора шилінга, він давно себе забезпечив від усякого лиха. Старий добродій сідав якомога далі від своєї дружини, з якою роками майже не розмовляв, бо вона не перестала нишком посилати гроші позбавленому спадку синові Якобу, що волочився безрідним авантурником десь у Лондоні, Парижі чи Америці – де саме, тільки вона знала напевне. І сердито насупився, коли за другою стравою зайшла мова про відсутніх членів родини і м'якосерда мати тихенько витерла очі. Згадали франкфуртських і гамбурзьких родичів, без гіркоти подумали про Тібуртіуса в Ризі, а сенатор мовчки цокнувся з сестрою Тоні за здоров'я Грюнліха й Перманедера, що в певному розумінні також належали до родини…
Індик, начинений каштанами, родзинками та яблуками, всім сподобався. Порівнявши його з індиками попередніх років, дійшли висновку, що такого великого давно вже не було. До нього подано смажену картоплю, два різні салати й два компоти; салатниці, що пішли по колу, виявилися такі повні, ніби то був не гарнір, а єдина страва, якою всі мали наїстися. Запивали індика старим червоним вином фірми "Меллендорф".