Томас замовк, і на якусь хвилину запанувала тиша. Її порушував тільки хлюпіт фонтана і шелест вітру в гіллі горіха. Потім пані Перманедер зітхнула – так жалібно, ніби схлипнула:
– Як ти сумно говориш, Томе! Ніколи я ще не чула від тебе таких сумних слів! Але добре, що ти виговорився, тепер тобі буде легше викинути ці думки з голови.
– Так, Тоні, я мушу їх викинути. Чи вдасться, чи ні, але спробую. А тепер дай мені обидва додатки до листа, Кларин і пасторів. Тобі ж краще, коли я все візьму на себе і завтра вранці сам побалакаю з матір'ю. Бідна мама! Та коли це туберкульоз, то нема ради.
Розділ сьомий
– І ви навіть не питаєтесь мене! Робите все за моєю спиною!
– Я вчинила так, як повинна була вчинити!
– Ви вчинили не подумавши, вкрай нерозважно!
– Розважність не найбільша цнота на цьому світі!
– О, не треба гучних фраз!.. Ідеться про звичайну справедливість, якою ви обурливо знехтували!
– Мушу тобі сказати, сину, що, розмовляючи зі мною таким тоном, ти нехтуєш пошаною, якої я маю право сподіватися від тебе!
– А я вам відповім, люба мамо, що ніколи ще не забував про пошану до вас, але мої синівські почуття відступають на задній план, коли справа стосується фірми й родини, яку я очолюю як батьків наступник!..
– Я б воліла, щоб ти краще замовк, Томасе!
– О ні, не замовкну, поки ви не визнаєте, що ваш вчинок був безглуздий і недоречний понад усяку міру!
– Я порядкую своїм майном, як мені подобається!
– Треба робити не як вам подобається, а як вимагає справедливість і розважність!
– Я ніколи не сподівалася, що ти здатен так образити мене!
– А я ніколи не сподівався, що ви мені завдасте такого нещадного удару!
– Томе!.. Чуєш, Томе!.. – пролунав переляканий голос пані Перманедер.
Вона сиділа, заломивши руки, коло вікна в кімнаті з краєвидами, її брат ходив з кутка в куток, до краю обурений, а мати, розгнівана й ображена, сиділа на канапі, спираючись однією рукою на подушечку, а другою після кожного різкого слова вдаряючи по столу. Усі троє носили жалобу по Кларі, Що вже пішла на той світ, і всі троє були бліді й схвильовані…
Що ж там коїлося? Щось незбагненне, моторошне, таке, що навіть їм самим здавалося потворним і неймовірним! Сварка, жорстока сутичка матері з сином!
Було це в серпні, гарячого надвечір'я. Через десять днів після того, як сенатор, обережно підготувавши матір, віддав їй листи Зіверта й Клари Тібуртіусів, йому випало тяжке завдання повідомити старій дамі про доччину смерть. Потім він поїхав у Ригу на похорон і повернувся разом із своїм зятем Тібуртіусом, що провів, кілька днів у родині покійної дружини, а також відвідав Христіана в Гамбурзькій лікарні… І ось тепер, коли пастор уже два дні як був у себе вдома, пані Елізабет боязко, нерішуче сказала про це синові…
– Сто двадцять сім тисяч п'ятсот марок! – вигукнув він і потряс руками перед очима. – Якби йшлося про посаг, то хай би вже лишив собі тих вісімдесят тисяч, хоч у них і не було дитини! Але спадок! Віддати йому Кларин спадок! І ви навіть не спиталися мене! Робите все за моєю спиною!..
– На бога, Томасе, будь же справедливий! Чи ж я могла інакше? Могла, га?!. Вона, перед тим як попрощатися з усім земним і відійти в царство небесне, вона пише мені зі смертної постелі… олівцем… тремтячою рукою… "Мамо, – пише, – тут ми вже ніколи не побачимось. Я відчуваю, що це мої останні рядки… Свідомість моя скоро згасне, і я хочу встигнути попросити вас за свого чоловіка… Господь не поблагословив нас дітьми. Але те, що стало б моїм, якби мені судилося пережити вас, залиште, коли настане ваш час піти за мною, моєму чоловікові, хай він скористається ним, поки живий! Мамо, це моє останнє бажання… бажання дочки перед смертю… Ви мені не відмовите…" Ні, Томасе, я їй не відмовила, не могла відмовити! Я послала їй телеграму, і вона спочила в мирі…
Пані Елізабет заридала.
– І мені не кажуть ні слова! Від мене все приховують! Все роблять за моєю спиною! – правив своє сенатор.
– Так, я мовчала, Томасе, бо відчувала, що мушу виконати останнє, передсмертне прохання своєї дитини, знала, що ти спробуєш стати мені на заваді!
– Авжеж! Їй-богу, я б не дозволив такого!
– І ти не мав би на це права, бо троє моїх дітей згодні зі мною!
– О, мені здається, що моя думка переважила б думку двох дам і одного схибнутого дурня…
– Ти так зневажливо говориш про брата й сестер і так жорстоко ставишся до мене!
– Клара була побожна, але не практична жінка, мамо! А Тоні – дитина… Та й, зрештою, вона до цього дня теж нічого не знала, а то була б проговорилася! Правда ж, Тоні? А Христіан… Так, він запевнив собі Христіанову згоду, той Тібуртіус… І хто б сподівався від нього такої спритності! Невже ви й досі не збагнули, хто він такий, цей хитрий пастор? Негідник! Пройдисвіт!
– Зяті всі шахраї, – глухо мовила пані Перманедер.
– Так, пройдисвіт! Гляньте, що він робить! Їде до Гамбурга, сідає коло Христіанового ліпша й починає вмовляти його. "Добре, – каже Христіан. – Добре, Тібуртіусе! Боже вам поможи! Чи ви собі уявляєте, яку муку я терплю ось тут, у лівому боці?.." О, дурість і підлота змовились дроти мене! – І сенатор, не тямлячи себе з гніву, прихилився до кованих грат каміна й сплетеними пальцями стиснув чоло.
Цей вибух обурення не відповідав обставинам, які його викликали. Ні, не сто двадцять сім тисяч п'ятсот марок довели сенатора до стану, в якому ще ніхто ніколи його не бачив! Швидше його можна було пояснити тим, що розпаленій уяві Томаса Будденброка випадок із Клариною спадщиною видався ще однією ланкою в низці невдач і принижень, які останніми місяцями звалилися на нього в торгівлі і в громадській діяльності… Ніщо вже йому не вдавалося! Все йшло всупереч його волі! А тепер ще й у батьківському домі найважливіші справи вирішують "за його спиною"! Щоб якийсь ризький пастор пошив його в дурні! Він би зумів сплутати тому пройдисвітові карти, але йому не випало нагоди спробувати свою силу! Все відбулося без нього! Йому здавалося, що раніше таке не могло, не посміло б статися! Ця подія наново похитнула його віру в своє щастя, у свою силу і в своє майбутнє… І тепер, у цій сцені з матір'ю і сестрою, виявилась його внутрішня слабкість, його розпач.