Курт Воннегут
Брехня
Весна тільки-тільки почалася. У холодному ще сонячному промінні торочки давньої паморозі здавалися зовсім сірими. Вербове віття було вкрите золотистим серпанком пухнастих сережок.
Чорний "ролс-ройс" мчав з Нью-Йорка Коннектікутським шосе.
За кермом сидів Бен Барклі, чорний водій.
— Не перевищуйте швидкості, Бене,— сказав доктор Рімензел.— Деякі обмеження швидкості справді безглузді, але краще дотримуватись їх. Квапитись нічого — у нас часу достатньо.
Бен відпустив педаль газу.
— Навесні вона сама так і рветься вперед,— пояснив він.
— Ну, то не давайте їй волі, добре? — сказав доктор.
— Слухаюсь, сер,— відповів Бен і додав уже тихіше, звертаючись до тринадцятирічного хлопчика, що сидів поруч з ним — до Елі Рімензела, докторового сина: — Бо ж навесні не тільки люди та звірі радіють. На машини теж шал находить.
— Угу,— озвався Елі.
— Усі радіють,— вів далі Бен.— Адже й ти радієш, хіба ні?
— Радію, звичайно,— сумно мовив Елі.
— Ще б пак! Ти ж у таку чудову школу їдеш,— сказав Бен.
Цією чудовою школою була Уайтхіллська школа для хлопців, приватний навчальний заклад у Норт-Марстоні в штаті Массачусетс. Туди і їхав "ролс-ройс". Елі мали зарахувати до списків учнів, які розпочинали заняття з осені, а його батько, випускник 1939 року, мав бути присутній на засіданні опікунської ради школи.
— Щось хлопчик не дуже радіє, докторе,— сказав Бен. Він говорив, аби говорити. Така собі весняна балаканина.
— Що таке, Елі? — неуважно запитав доктор. Його увагу поглинули креслення тридцятикімнатної прибудови до дортуару Пам'яті Елі Рімензела, названого так на честь його прапрадіда.
Доктор Рімензел розклав креслення на відкидному горіховому пюпітрі, вмонтованому в спинку переднього сидіння. Це був кремезний статечний чоловік, лікар, цілитель в ім'я полегшення страждань, бо він народився багатшим за перського шаха.
— Тебе щось непокоїть? — запитав він Елі, не підриваючись від креслень.
— Нічого,— сказав Елі.
Сільвія, чарівлива мати Елі, сиділа поруч з доктором і читала проспект Уайтхіллської школи.
— Це якби на мене,— звернулась вона до Елі,— то я б аж нетямилась від захвату. Адже скоро почнуться чотири найкращі роки твого життя.
— Угу,— відповів Елі.
Він не обернувся до неї, і мати говорила йому в потилицю з шорсткою щіточкою каштанового волосся над твердим білим комірцем.
— Цікаво, скільки Рімензелів навчалося в Уайтхіллі? — сказала.
— Ну, це все одно, що запитати, скільки покійників на кладовищі,— зауважив доктор і сам відповів на цей давній жарт, а заразом і на запитання Сільвії: — Геть усі.
— Якби пронумерувати всіх Рімензелів, що навчалися в Уайтхіллі, то який номер був би в Елі? Ось що я хотіла б знати,— пояснила Сільвія.
Ці слова викликали у доктора Рімензела легке роздратування.
В них відчувався несмак.
— Таке якось не заведено рахувати,— сказав він.
— Ну хоча б приблизно,— попросила дружина.
— Навіть для приблизної оцінки,— промовив він,— довелося б підняти всі архіви аж до останніх десятиліть вісімнадцятого сторіччя. І передусім треба вирішити, чи вважати Рімензелами також і Шаффілдів, і Хейлі, і Макгелланів.
— То підрахуй, будь ласка,— сказала Сільвія.— Тільки тих.
хто мав прізвище Рімензел.
— Що ж...— доктор знизав плечима,— креслення зашаруділи.— Чоловік з тридцять, мабуть.
— Отже, номер Елі — тридцять перший,— зраділа Сільвія.— Ти номер тридцять один, любий,— повідомила вона каштанову потилицю.
Доктор Рімензел знову зашарудів кресленнями, — Я не хочу, щоб Елі говорив там різні дурниці — ніби він номер тридцять перший і таке інше,— промовив доктор.
— Ну, Елі нічого такого не робитиме,— сказала Сільвія.
У цієї енергійної честолюбної жінки не було свого статку, і хоч заміж за доктора вона вийшла шістнадцять років тому, її все ще дуже цікавили й захоплювали звичаї старих багатих родин.
— Я просто з цікавості, а зовсім не тому, щоб Елі потім говорив, який він номер; неодмінно побуваю в архіві й дізнаюсь, який він усе-таки номер,— не вгавала Сільвія.— Ось що я робитиму, поки ти будеш засідати, а Елі — проходити всі ті приймальні формальності.
— От і чудово,— сказав доктор.— Піди й дізнайся.
— І піду. Як на мене, такі речі дуже цікаві, хоч ти й іншої думки.
. Вона чекала у відповідь репліки, але не дочекалась. Сільвії дуже подобалися сутички з чоловіком через брак стриманості у неї і надмір стриманості у нього, і вона з великою втіхою заявляла під кінець: "Ну, мабуть, у душі я проста провінційна дівчина і лишуся такою назавжди, отож тобі доведеться до цього звикнути".
Проте доктор Рімензел не хотів грати в цю гру. Креслення прибудови цікавили його набагато більше.
— А в нових спальнях будуть каміни? — запитала Сільвія, пригадавши, що в найстарішому крилі будинку збереглися прекрасні каміни.
— Це —подвоїло б вартість будівництва,— сказав доктор.
— Я хочу, щоб Елі, коли це можливо, мав спальню з каміном.
— У таких кімнатах живуть старшокласники.
— Я думала, можна знайти який-небудь хід...
— Який саме "хід" ти маєш на увазі? — поцікавився її чоловік.— Ти вважаєш, я повинен вимагати, щоб Елі надали кімнату з каміном?
— Ну, не вимагати...— сказала Сільвія.
— А настійно просити?
— Можливо, в душі я проста провінційна дівчина,— промовила Сільвія,— та ось я гортаю цей проспект і бачу всі ті будівлі, названі в честь Рімензелів, а потім заглядаю на останню сторінку і помічаю, скільки сотень тисяч доларів Рімензели жертвували на стипендії; і мимоволі починаю думати, що люди, які носять прізвище Рімензел, мають право на малюсінькі привілеї.
— Я хотів би попередити тебе якнайрішучіше,— сказав доктор Рімензел,— що про жодні привілеї, про жодні потурання для Елі ти не проситимеш. Про жодні.
— Та я й не збираюсь,— мовила Сільвія.— Чому ти завжди чекаєш, що я поставлю тебе в незручне становище?
— Нічого я не чекаю,— сказав він.
— Але ж я можу думати те, що думаю?
— Якщо маєш у цьому потребу...
— Так, маю,— не каючись, відповіла вона й зацікавлено схилилася над кресленнями. — Гадаєш, ці кімнати їм сподобаються?
— Кому "їм"?
— Африканцям,— сказала вона, маючи на увазі тридцять хлопців з різних країн Африки, яких, на прохання державного департаменту, щойно прийняли в Уайтхілл. Через це й розбудовували спальний корпус.