Брама сприйняття

Сторінка 10 з 14

Олдос Гакслі

Шизофренік — це не просто уперта заблукана душа, а й безнадійно хвора до того ж. Хвороба полягає в нездатності сховатися від внутрішньої й зовнішньої реальності (як зви­чайно чинить здорова людина) в невибагливому світі здорового глузду — суто людському світі корисних речей, загальних символів і соціально прийнятних звичаїв. Шизофренік нагадує людину, що перебуває під постійним впливом мескаліну, а тому неспроможна затулитися від реальності, для якої вона недостатньо праведна, щоб жити в ній, і яку не може пояснити, оскільки та реальність непроникна в своїх вихідних даних; не дозволяючи людині подиви­тися на світ звичайним людським поглядом, вона підштовхує її до лякливого пояснення своєї невідбутної дивовижності, обпалюючої глибини смислу шляхом прояву людської чи навіть космічної злої волі, й закликає до найвідчайдушніших контрзаходів, від жорсткого насильства, з одного боку, до кататонії чи психологічного самогубства, з другого. Хто почав сходження, став на шлях, що веде до пекла, вже не зможе зупинитися. Тепер це було мені цілком очевидно.

— Якщо ви збилися на манівці,— сказав я, відповідаючи на запитання дослідника,— все, що б не сталося, буде доказом змови проти вас. Все матиме прихований смисл. Ви й подиху зробити не зможете, підозрюючи, що це частина змови.

— Тож, гадаєте, вам відомо, де ховається безумство?

Моя відповідь прозвучала переконано й щиро:

— Так.

— І могли б ним керувати?

— Ні, керувати не зміг би. Якщо передумова божевілля — страх і ненависть, то це веде до неминучого кінця.

— А не міг би ти,— попросила моя дружи­на,— зосередитися на тому, що в тибетській "Книзі мертвих" названо Ясним Світлом?

Я завагався.

— Якщо дотримуватися його, чи можна уникнути хибного шляху? Чи то б зміг це зробити?

Якийсь час я розмірковував над запитанням.

— Можливо,— відказав я зрештою,— зміг би, якби хтось розповів мені про Ясне Світло. Самому осягнути це неможливо. От у чім сутність, гадаю, тибетського ритуалу — хтось там постійно сидить і пояснює тобі, що є що.

Прослухавши запис цієї частини експеримен­ту, я взяв видання Еванса-Венца тибетської "Книги мертвих" і розгорнув навмання. "О благонароджений, хай твій розум не затьмариться". Ось головне — зберегти незатьмареним розум. Незатьмареним від спогадів про минулі гріхи, від уявних насолод, гіркоти старих помилок і принижень, усіх страхів, ненависті й пристрас­них бажань, що звичайно заступають Світло. Хіба так, як буддійські монахи чинили з поми­раючими й померлими, не може діяти сучасний психіатр відносно хворих? Хай постійно, цілий день і навіть під час сну звучить їм голос, переконуючи, що всупереч страхам, хвилюван­ням і збентеженню, реальна дійсність залиша­ється непохитною і має ту саму природу, що і внутрішнє світло кожного, хто спізнає найтяж­чих мук розуму. За допомогою таких засобів, як магнітофон, перемикачі з часовим реле, ра­діорубка і постільні гучномовці, можна нагаду­вати хворим про цей істотний факт навіть за браком великого медичного персоналу. І, мож­ливо, котрійсь із-поміж загублених душ це допомогло б здобути певний контроль над світом — хоч прекрасним і вражаючим, але відмінним від людського і цілковито незрозумі­лим,— в якому їй роковано існувати.

Насилу я відірвався від хвилюючої пишноти мого крісла. Гілки плюща, звисаючи у формі зелених парабол з огорожі, відсвічували скля­ним нефритовим блиманням. За мить у поле мого зору потрапив кущ яскраво-червоних троянд у повному цвітінні. Такою мірою набубнявілі життям, що це видавалося неправ­доподібним, квіти тягнулися догори, до неба. Як і крісло під планками огорожі, вони виражали надто багато. Я подивився вниз, на листя, і відкрив печеристий лабіринт з якнайм'якіших зелених відтінків і тіней, що переливалися з таємничістю, якій годі було шукати розгадки:

Троянди:

Квіти так легко зобразити,

Листя — так складно.

У хайку Шікі побічно відбито те почуття, що я його тоді спізнав — нестримне, надто відверте сяяння квітів у контрасті з ніжнішим дивом їхнього листя.

Ми вийшли на вулицю. Біля хідника стояв великий блакитнуватий автомобіль. При вигляді його я раптом страшенно розвеселився. Яке самозадоволення, яке безглузде самозаспоко­єння випромінювали ці опуклі блискучі хромо­вані поверхні! Людина створила автомобіль за образом і подобою своєю — чи, точніше, за образом і подобою свого улюбленого персона­жа. Я реготав до сліз.

Ми знову повернулися до будинку. Вже накрили стіл. Хтось, поки що не ідентифікова­ний зі мною, накинувся на їжу з вовчим апетитом. Здалеку і без особливої цікавості я спостерігав за цим.

Попоївши, ми сіли в машину і поїхали прокататися. Вплив мескаліну вже минав, однак квіти в садах усе ще коливалися на межі надприродності, кущі перцю й рожкові дерева вздовж вулиці все ще підкреслено належали певному священному гаю. Едем змінило додонське святилище, Іггдрасиль — містична Тро­янда. Раптом ми спинилися на перехресті, чекаючи дозволу перетнути бульвар Сансет. Попереду нас суцільним потоком сунули маши­ни — тисячі яскравих, блискучих машин, що наче зійшли з ідеальної реклами, одна безглуз­діша за іншу. І я знову затрусився від реготу.

Барвисте море транспорту зрештою всохло і ми переїхали до іншої оази дерев, лужків і троянд. За кілька хвилин ми піднялися на пагорб, з якого відкрилося ціле місто, що лежало внизу. Я був трохи розчарований, бо місто виглядало звичайно. Розмірковуючи над цим, я дійшов висновку, що перетворення прямо пропорційне відстані. Чим ближче, тим диво­вижніше. А ця широка розпливчаста панорама була майже такою, як і завжди.

Ми їхали далі й доки залишалися нагорі, то видіння, ставши віддаленим, нічим не відрізня­лося від буденного, що перебувало нижче рівня перетворення. Чари повернулися лише тоді, коли ми знову спустилися долу в нове пере­дмістя і попливли між двох рядів будинків. Саме тут, незважаючи на специфічну вульгарність архітектури, знову проступила трансценден­тальна відмінність, нагадуючи ранкову насоло­ду. Цегляні комини й зелені бляшані покрівлі виблискували під сонцем, наче фрагменти Нового Єрусалима. Мені раптом відкрилося те, що бачив Гуарді[17] й часто (з якою неперевершеною майстерністю!) втілював на своїх полот­нах,— отинькована стінка з тінню, що впала на неї, гола, однак незабутньо прекрасна, порожня, однак сповнена всієї сутності й таємниці буття. Одкровення відвідало мене знову і вмить щезло. Авто проїхало далі; час відкривав ще один прояв вічної Сутності. "Різниця ховається в подобі. Але те, що різниця має виділятися з подоби, аж ніяк не відбиває ідею всіх будд. їх ідея полягає рівною мірою як у всезагальності, так і в розрізненні". Скажімо, цей вал червоних і білих гераней цілковито відрізнявся від отинькованої стінки за сотню ярдів попереду по дорозі. Однак "єсть-ність" одного й другого була однакова, так само як і вічна риса їхньої швидкоплинності.