Лібенталь не мав іншого виходу, як тільки знову поклонитися.
— Про добре поводження з в'язнем, — додала жінка, все ще дивлячись на Рейневана, — я подбаю сама, особисто. А ти, Рейнмаре з Беляви, віддячиш мені за це приємною розмовою в дорозі. Я чекаю на відповідь.
Рейневан випростався. І поклонився.
— Це честь для мене.
— Звичайно, що честь, — жінка усміхнулася завченою усмішкою. — Тому в дорогу. Подай мені руку, юначе.
Вона простягла руку, жест вивільнив з-під білячого манжету тісний рукав адамашкової сукні, зеленої прегарною, живою, соковитою зеленню. Він взяв її руку. Дотик змусив його здригнутися.
— Ти знаєш мене, пані, — промовив він. — Знаєш, хто я. Тому ти маєш наді мною значну перевагу.
— Ти навіть не знаєш, наскільки значну, — вона хижо усміхнулася. — А ти називай мене...
Вона завагалася, поглянула на рукав сукні.
— Називай мене Зеленою Дамою. Чого так дивишся? Що, тільки вам, мандрівним лицарям, вільно виступати інкогніто, під романтичними прізвиськами? Я для тебе Зелена Дама — і крапка. І йдеться навіть не про колір шат. Із тим Зеленим Лицарем я сміливо можу йти в компарацію . Бували такі, що на єдиний мій знак готові були класти голови на плаху. Чи ти сумніваєшся?
— Не смію. Нехай-но лише трапиться нагода, пані, то і я не завагаюся.
— Нагода, кажеш? Хтозна. Побачимо. Наразі не завагайся підсадити мене в сідло.
* * *
Вони їхали, маючи праворуч краєвид на сині на тлі хмар хребти Судетів. Перед Зеленою Дамою і Рейневаном їхав тільки дозір: гладкий сержант і два стрільці. За Дамою і Рейневаном рухалася решта збройних, пахолків і прислуга, яка вела запасних і в'ючних коней. Ар'єргард кортежу становили Лібенталь et consortes.
Вони не були самі: на дорозі панував рух, причому навіть досить жвавий. Це не могло дивувати, адже вони подорожували відомим і популярним ще з античних часів торговим шляхом, який сполучав Захід зі Сходом. До Згожельця відомий під назвою Via Regia, Королівська дорога, він проходив через Франкфурт, Ерфурт, Лейпциг і Дрезден, а в Згожельці шлях розгалужувався на так звану Підсудетську дорогу, яка проходила підніжжям гір через Єленя-Гуру, Свидницю, Нису і Ратибор, щоб у Кракові знову з'єднатися з вроцлавським трактом і спрямуватися на схід, до Чорного Моря. Нічого дивного, що Підсудетською дорогою рухалися віз за возом, караван за караваном. Зі сходу на схід, до німецьких країв, традиційно йшли воли, барани, свині, шкури, хутра, віск, поташ, мед і лій. У протилежний бік везли вино. І продукцію, що її виробляла розвинена на заході промисловість, яка на сході традиційно ніяк не хотіла розвинутися.
Зелена Дама натягнула віжки стрункої білої кобили, під'їхала так близько, що торкнулася коліном його коліна.
— На комірі, — помітила вона, — в тебе присохла кров. Це їхня робота? Лібенталя і компанії?
— Ні.
— Коротка відповідь, — вона закопилила губи. — До болю лапідарна. А я, подумати тільки, в глибині душі розраховувала, що ти розвинеш тему, потішиш мене пригодницькою розповіддю. Ти мав мене розважати, нагадую. Але якщо тобі це не до смаку, нав'язуватися не буду.
Він нічого не відповів, просто проковтнув язик. Якийсь час вони їхали в тиші. Здавалося, що Зелену Даму повністю поглинає споглядання краєвидів. Рейневан раз по раз кидав на неї погляд. Потайки. За котримсь разом вона зловила його на цьому, впіймала очима, як павук муху. Рейневан утік від її погляду. Бо від нього по шкірі пробігали мурашки.
— Як я зрозуміла, — вона досить безтурботно відновила розмову, розриваючи тишу, яка зависла між ними. — Як я зрозуміла, ти зумів утекти від конвоїрів. Для того, щоб наступного дня повернутися. Добровільно. Ти насолоджувався свободою всього лише одну ніч. І їдеш оце до замку Штольц, у руки і під владу пана Яна Біберштайна. Щоби так вчинити, ти мусив би мати причину. Ти її мав?
Він не відповів, тільки кивнув головою. Очі Зеленої Дами небезпечно звузилися.
— Важлива причина?
Він хотів знову кивнути, але вчасно стримався.
— Важлива, пані. Але я волів би про це не говорити. Не ображайтеся. А якщо я вас образив, то каюся і прошу пробачення.
— Пробачаю.
Він знову глянув на неї потайки, вона знову впіймала його в пастку очей. Виразу яких він не міг розшифрувати.
— Я мала і далі маю охоту до бесіди. Запитаннями я всього лише збиралася схилити тебе до більшої розмовності. Бо відповіді на більшість запитань я і так знаю.
— Справді?
— Ти віддаєшся під владу пана Яна демонстративно. Щоби спробувати переконати його, що в тебе чисте сумління. У справі Касі, звісно ж.
— Дивуєш мене, пані.
— Я знаю. Я роблю це навмисне. Але повернімося, як часто говорить мій сповідник, до суті справи. На пана Яна, можеш мені повірити, твоя демонстрація враження не справить. У замку Штольц чекають на тебе, гадаю, досить неприємні процедури. Які завершаться фіналом радше жалюгідним. Треба було втікати, поки був шанс.
-Втеча була б підтвердила обґрунтованість обвинувачень. Була б визнанням вини.
— Ах. То ти, значить, невинний? Чисте сумління?
— Ти наслухалася пліток про мене, пані.
— Авжеж, — визнала вона. — Чимало їх ходило. Про тебе. Про твої подвиги. І про перемоги. Слухала, хоч-не-хоч.
— Знаєш, пані, — відкашлянув він, — як воно з поголосом. Горобцем плітка вилітає, волом повертається...
— Знаю й те, що нема диму без вогню. Не цитуй більше прислів'їв, дуже тебе прошу.
— Злочинів, у яких мене звинувачують, я не вчинив. Не напав, зокрема, і не пограбував збирача податків. І не маю награбованих грошей. Якщо це тебе цікавить.
— Це-ні.
— Тоді що?
— Я вже казала: Катажина Біберштайн. Якщо про неї йдеться, ти без вини? Твого сумління тут не обтяжує ніякий гріх? Або принаймні грішок?
— Саме на цю тему, — він затиснув губи, — я волів би не бесідувати.
— Знаю, що волів би. Свидниця перед нами.
* * *
Вони в'їхали у місто Стшегомською брамою, а виїхали Нижньою. Проїжджаючи через місто, Рейневан кілька разів зітхнув, побачивши і впізнавши добре знайомі йому місця, які викликали приємні спогади: аптеку "Під Золотим Ліндвурмом", у якій він колись практикував, корчму "Під Хрестоносцем", у якійсь колись попивав свидницьке березневе і випробовував свої шанси у свидничанок, овочеві ряди, де він ходив випробовувати свої шанси у дівчат, які приїжджали з товаром із села. Тужно подивився в напрямку Крашевицької вулиці, де Юстус Шоттель, знайомий Шарлея, друкував гральні карти і сороміцькі картинки.