Анджей САПКОВСЬКИЙ
БОЖІ ВОЇНИ
Роман
Світ, зацні панове, останнім часом поширився нам і збільшився. Та й змалів заїдно.
Смієтеся? Що я нісенітниці плету? Що одне другому перечить. От я вам зараз доведу, що аж ніяк.
Гляньте, милостиві панове, у вікно. І що ви бачите за ним, на що вид відкривається? На стодолку, відповісте, як воно і є, і на нужник за нею. А далі що, спитаю я вас, там, за нужником? Так отож, бачте, що якщо я запитаю в дівки, яка оце з пивом до нас поспішає, то вона відкаже, що за нужником — житнє поле, за полем — Яхимова загорода, за загородою — смолярня, а далі — далі то вже, мабуть, Козолупа Мала. Запитаю корчмаря нашого, то той, позаяк більш освічений, додасть, що це зовсім не кінець, що за Козолупою Малою є ще й Велика Козолупа, за ними — поселення Коцмирів, за Коцмировом — село Лази, за Лазами — Гощ, а за Гощем уже, напевно, Твардогура буде. Але бачите, як воно: чим ученішого чоловіка запитаю, як ото вас, для прикладу, тим далі від нашої стодолки, нашого нужника й обидвох Козолуп відійдемо — світлішому-бо розумові відомо, що на Твардогурі світ також не закінчується, що далі є Олесниця, Бжег, Неможлін, Ниса, Глубчиці, Опава, Новий Ічин, Тренчин, Нітра, Остригом, Буда, Белград, Рагуза, Яніна, Коринф, Крит, Александрія, Каїр, Мемфіс, Птолемей, Фіви... І що? Хіба не росте світ? Не стає для нас дедалі більшим?
А воно ж і це ще не кінець. Якщо йти далі за Фіви, у верхів'я Нілу, який як ріка Гіхон з джерела в земному раю витікає, то дійдемо до земель ефіопів, за якими, як відомо, пустельна Нубія, гаряча країна Купі, злотодайний Офір і вся незмірна Africae Terra, ubi sunt leones . А далі океан, який усю землю обмиває. Але ж і в оцьому океані є острови — як-от Катай, Тапробана, Брагіна, Оксидрата, Гінософа та Сіпангу , де клімат чудесно врожайний, а клейноти горами лежать, пишуть про це вчений Гуго Сен-Вікторський та П'єр д'Аї, а також єгомость пан Жан де Мандевілль, котрий на власні очі ці чудеса оглядав .
Так-ось ми й довели, що протягом тих кількох минулих століть світ для нас значною мірою збільшився. У певному сенсі, слід розуміти. Бо якщо навіть самої матерії світові й не прибуло, то нових назв прибуло напевне.
І як, питаєте, примирити з цим твердження, що світ нам змалів? Уже кажу й доводжу. Тільки наперед прошу не кепкувати й не зачіпатися до слів, бо те, що скажу, то не моєї фантазії будуть продукти, а знання, з книг почерпнуті. А з книг кепкувати не годиться, врешті-решт, щоб вони з'явилися, комусь дуже тяжко довелося напрацюватися.
Як відомо, наш світ — це клапоть суші, форми круглої, гейби налисник, з Єрусалимом посередині, зусібіч океаном оточений. На оксиденті краєм землі є Кальпа й Абіла, Геркулесові стовпи, й ущелина Гадес між ними. На півдні, як я допіру був показав, за Африкою океан простирається. На південному сході тверду землю закінчують підвладна Пресвітеру Йоаннові Нижня Індія та землі Гога і Магога. У септентріональній стороні світу останнім краєчком землі є Ультіма Туле , а там, ubi oriens iungitur aquilini , лежить земля Могал, або Тартарія. На сході ж світ закінчується на Кавказі, трішечки далі за Києвом.
А тепер доходимо до суті справи. Себто до португальців. А конкретно — до інфанта Генріха, дюка де Візеу, сина короля Жуана. Португалія, цього не приховаєш, — королівство не надто велике, інфант короля є лише третім у черзі сином, тож і не дивно, що зі своєї резиденції в Сагреші він частіше й з більшою надією споглядав на море, а не на Лісабон. Понаскликав до Сагреша астрономів і картографів, моряків і капітанів, майстрів-корабелів. І почалося.
Року Божого 1418 дійшов капітан Жуау Гонсалвеш Зарку до островів, відомих як Insulas Canarias, Канарські, а назва пішла від того, що собак там була сила-силенна. Невдовзі після цього, в 1420 році, цей самий Гонсалвеш Зарку разом із Тріштаном Ваш Тейшейрою допливли до острова, який охрестили Мадерою. У 1427 році добралися каравели Дієго де Сільвеша до островів, які назвали Азорами — від чого пішла ця назва, тільки Дієго та Богу відомо. За якихось кілька років, у 1434 році, ще один португалець, Жіл Еаніш, обігнув мис Бохадор. А доходять чутки, що вже й наступні експедиції готує дон Енріке, якого вже дехто "Мореплавцем" — El Navegator — називати починає.
Воістину подивляю я сих мореплавців і шанобу велику до них почуваю. Безстрашні вони люди. Адже ж жахіття яке: пускатися в океан під вітрилами! Таж там шквали й шторми, підводні скелі, магнітні гори, моря киплячі й в'язкі, весь час тобі коли не вири, то турбуленції, а як не турбуленції, то течії. Від потвор аж кишить, повно там водяних зміїв, морських серпентів, тритонів, гіпокампів, сиренів, дельфінів і пластуг . Рояться в морі sanguissugae, polypi, octopi, locustae, cancri, pistrixi різні et huic similia . А найстрашніше наприкінці — там-бо, де закінчується океан, за краєм, починається Пекло. Чому, як ви думаєте, сонце, коли заходить, таке червоне? Оце ж тому, що в ньому відбивається пекельний вогонь. А по всьому океані порозсіювані діри, і якщо каравелою на таку діру необачно напливаєш, то падаєш просто до пекла, шкереберть, разом з кораблем і зі всім. Таким воно, видно, робом було створено, щоб не дати смертному чоловікові по морях плавати. Пекло — то кара для тих, хто заборону порушує.
Але, наскільки я знаю життя, португальців це не стримає. Позаяк navigare necesse est , а за горизонтом є острови та землі, які треба відкрити. Треба нанести на мапи далеку Тапробану, описати в ротейруш шлях до таємничого Сіпангу, позначити на порто ланах Insole fortunate, Щасливі острови . Треба плисти далі, шляхом святого Брендана , шляхом мрій, до Hy Brasil , до невідомого. Для того, щоби невідоме зробити відомим та пізнаним.
І так ото – quod erat demonstrandum — маліє нам і скорочується світ, бо ще трохи — і все буде на мапах, на портоланах і в ротейруш. І зненацька довсюди зробиться близько.
Маліє нам світ й убожіє на ще одне — на легенди. Чим далі запливають португальські каравели, чим більше островів відкритих і названих, тим легенд стає менше. Раз у раз котрась розвіюється як дим. Щоразу ми убожіємо ще на одну мрію. А коли вмирає мрія, темінь заповнює осиротіле після неї місце. У теміні ж, а надто якщо до того ще й розум засне, тут-таки прокидаються потвори. Що-що? Хтось уже це сказав? Пане добрий! А хіба є щось таке, чого вже хтось колись не сказав?