Прийшли ми, — мусив я кликати п'ять кварт горівки для всеї кумпанії. Що було робити? Випили. "Ну, тепер, — кажуть, — треба тебе охрестити, небоже!" — "Як охрестити?" — питаю я. "Е, ти надто цікавий, — посивієш, як усьо пізнаєм! Давайте хустки, шмати якої!" Подали. "Сюда ходи!" — каже Матій. Я підійшов, — а він яковось шматов зав'язав ми очі. Фу, душно, ледве дихаю, — та що врадиш? "Клякай на коліна!" Я прикляв. "Що ти за єден?" — кричить до мене Матій. Якийсь другий шепнув ми: "Говори: ріпник!" — "Ріпник!" — кажу я. "Що ти за єден?" — знов питає. "Ріпник!" — "Що ти за єден?" — "Ріпник!" — "Брешеш, дурню! — гукнуло з десять їх. — Де ж ти на ріпника подабаєш? Ось, — тепер ажень, — то вже яко-тако!" Та й за тим словом якийсь драбуга жбух мені чимось густим на голову. Господи! А то що! Я зірвався, як окропом попарений. А они всі в сміх та в регіт. Я вже лютий, — хустку зриваю, — ба, ба, ба, — а ту кип'ячка геть долі мнов тече. І сорочка біла, і руки, і волосє, — всьо, всьо, мов з комина виняв.
— А ви пошаліли ци поцапіли? — кричу я олючений. А вни регочуться ще дужче.
— Ну, тепер ти вже достоту ріпник! Вже охрещений як треба. Гей, пане Кирницький, — горівки, пива сюда! Обмити нового товариша! Ха, ха, ха!
4. Дивний сон
Погди-но! Погди-но! Що то такого мені ся плело сеї ночі? А знаю, що щось дуже страшного. Тьфу, отак ми ся на пам'яті меле, — а пригадати ані руш. Ци-м ся на вікна подивив, устаючи? Ні?.. Ага, ага, нагадав, — бігме, нагадав!
От, десь я ніби стою над ямов та й дивлюся геть удолину у глибінь. А глибінь же то така якась безмірна, така темна, що мені аж лячно. А ту мене вже оперізують линвов і попід пахи, і в поясі, — я стаю в кибель … "Ну", — кличе якийсь голос (а хто його знає, відки він!). Корба лишень гур-гур-гур! Дивлюся, — а се я лечу на спід, у глибінь, та так поволеньки, так поволеньки, — лиш троха ся колишу у повітрю.
А надо мнов і передо мнов, круг мене усюди і підо мнов усе ясніше, ширше, простірніше. Дихати легко, свобідно. І сопуху нафтового й капинки не чути. Нічо. Дивлюся, — а я вже стою серед якоїсь луки зеленої. Запашні цвіти круг мене і трава висока, мотилі літають, пчоли жужжать по цвітах, і сверщки цвірінькочуть, і жовтогрудки колишуться на вершечках бадилля. Любо, простірно, весело. Сонічко гріє з погідного неба. Я так би рад іти кудись, далеко, швидко, — та не можу. Подивлюся на себе, — а на мні тота ж сама воском і кип'ячкою замурзана линва, що мя нев опутали, коли-м спускався в яму. Я так силуюся скинути єї з себе, так ся силую, так ся мучу, — ні, не мож.
Аж ту десь-відкись узялася при мені якась жінка. Така вна здорова, розкішна, — лиш чогось невесела.
— Ну, що, — повідає до мене, — як ти ся подобала наша сторона?
— А як, — кажу, — ладна сторона, — лука хороша, трава буйна, ладна.
— А видиш, — каже она, — а тобі ту добре?
— Та добре би було, — кажу, — коби-м лиш міг рушатися. А то ось, — дивіть, — що ся мучу, моцую, — ані руш мотузів поганих із себе зверечи.
— А знаєш ти, — питає, — що то таке на тобі, — тоті шнури?
— Ну, — кажу, — шнури, линви! Або хіба що?
— Дурний ти, — каже, — та й не знаєш? Сліпий ти, та й не видиш! То, небоже, — жидівські руки, жидівська хитрість, що тебе обпутала. От дивися, — ту тепер пусто скрізь, — а перше ту людей багато бувало. А знаєш, де вни тепер?
— Ні, — кажу, — не знаю.
— Ну, то ходи за мнов, — я ти вкажу.
Я пішов за нев. Уже якось і своїх пут не чую. Іду. Дивлюся, — а мені перед самими ногами яма: така глибока, темна, страшна, що мені аж мороз пройшов по цілім тілі. А з тої ями таким сопухом б'є, що господи, — і витримати годі.
— Ту они, — сказала жінка до мене, — та вже тепер якось гнівно. Я ще пуще перепудився.
— А знаєш ти, хто їх ту спакував? — питає вона.
— Ні, не знаю.
— Я.
— Ви? А хто ж ви? — спитав я.
— То ти мене не знаєш? Ну, то знай же! Я — Задуха! А знаєш ти, хто тепер піде в тоту западню?
— Ні, — кажу я, — не знаю. — А ту сам дрижу, як осиковий листок.
— Ти підеш! — крикнула она і пхнула мене з цілої сили в яму.
— Боже! — крикнув я, падучи, — і збудився. Пек ти, маро, оссина ти! І Христос його знає, що оно таке значить той сон?..
5. У глибінь!
Ну, зав'язуй же тоту линву борше! А моцно, небоже, — бо як ся урву та впаду, то безголов'є твоє!
Ну, чого ж ся смієш, — ти, тумане якийсь? Волів би-сь посмотрити, ци млинок у порядку, ци добре дує? А дротяна ліхтарня де? Хіба гадаєш, що в мене котячі очі, що й без ліхтарні буду видіти в такій глибині? (А й справді, — глибінь, що господи! Волосє їжиться, як погляну в спід! Бррру! А як темно! А який сопух відтам б'є! Пречиста матінко, поможи! Коби йно раз, — потім чоловік увикне!)
Ну, тумане якийсь! Пощо корбу розкручуєш? Хіба не видиш, що я ще на березі стою. Дай же ми в кибель добре стати, — не квапся! Подай сюда дзюбак ! А риль ось, — добре! Сокиру і долото тре буде в руки взяти! Ну, — тепер! А поволі розкручуй, — чуєш? поволі! А як задзвоню, то аби-сь витягав живо! (Хто знає, що з чоловіком може статися? Скоро що, зараз буду дзвонити! Чорт бери тоту линву! Яка пся пара тонка. А я хлопець не легкий: ану, як ся увірве до пів'ями? Ех, таже Іван тяжчий, а під ним не вривалася!) Ну, з богом! Розкручуй!
Ууу! Як я колишуся! Де, що, як, що зо мнов? Темно ми в очох, — цімбринє ями, чого вно крутиться довкола, — пощо так прудко догори летить?.. А там що нагорі? Ци корба зап'яла, ци що, що мя не спускають удолину?.. Чому се ту вітер з ями віє, а наверха го не чути?.. Господи, — як темно, — як страшно! А де тото дно? Нічого… нічого! Лиш пітьма, — і сопух! А який сопух густий. Як тяжко дихати! .. І чому они не млинкують вітер сюда?.. У, який вітер здолу, — який вітер, — як усьо крутиться, летить… Правду казав Матій — страшно! .. Де я? Вже так довго лечу, — а дна ще нема! Та й уже ся й тота ліхтарня світить. Де дно? Боже мій, они брехали, — се неправда, що яма лиш на п'ятдесят сажень глибока. Тадже я вже за той час ізо чверть милі улетів!.. Ох, як серце у груди товчеся! Що ся зо мнов стане? Тадже як ся зачну дусити, то заким мя витягнуть, десять разів духа дам!.. Матінко пречиста, — рятуй мене! Святий отче Николаю, — не дай загибати!.. Ні, ні! Я лечу! А як скоро! Дух у мні запирає!.. Кров жбухає до голови… І ще дна нема. Лиш цімбрини та й цімбрини! А що, якби віск напер на них з боків, потрощив і звалив ми згори на голову?.. Адже вже не єдному так сталося. Адже з нашого села Сень Яцишин так згиб. На камуз го роздавило… Боже святий, не дай грішній душі загибати!