А тим часом, поки ніч темна, поки мороз надворі, поки горівка в фляшці, поки веселість, і сміх, і жарти довкола, — звеніть, чарки, розлягайтеся, розпусні співи, крутіться по хаті в шалених підскоках, п'яні пари!.. "Она там чень ще… А зрештов… Угу!.. Завтра, завтра навідаюсь до неї!"
Вже поранок близький. Хмари просунулися. Ярко горять звізди над сонним Бориславом. Лиш храпливі непевні голоси кількох ріпників полохають глибоку тишу. Вони, заточуючися боками посеред улиці, вертають від Кирницького і кінчать послідні стихи якоїсь думки.
— Чого ти, Іване, так посоловів? — питає один ріпник.
— Посоловів? Ігій! Як посоловів?
— Так якось! І смієшся, — а якось мов не своїм сміхом. Щось у тебе, бачу, на душі.
— Ex, дурний ти, бачу! Нічо в мене на душі нема! Привиділо ти ся!
— Ну, най і привиділося! А я все свеї! Що то й говорити. Я вже тебе, пташку, знаю! Ну, скажеш, що тобі?
— Та що маю казати? Нічо не знаю! Що маю казати?
— Як собі хочеш, небоже, як хочеш! Ну, ти, бачу, туй жиєш! Добраніч! Ночуй здоров, — а завтра розповіш, що тобі є!
— Добраніч! — сказав Іван і увійшов у сінці.
Іван, пробуваючи довший час у Бориславі, наняв собі осібну цюпку в темнім нечистім закаулку. Сінці були темні, вузькі і нерівні. Двері до його кімнатки аж при кінці їх, у куті. Виходячи рано, він замок її на ключ. Ключ був у нього.
— Що за біс ту шкверендить? — воркотав Іван, уходячи в сіни. Йому стало моторошно, по тілі перейшла дрож. Темні сіни залюднила його збурена фантазія чорними, живими і рухливими туманами, що, мов грубезні воздушні стовпи, ходили перед ним взад і вперед, товклися о нього, обвівали його якимось холодом, якимось ляком. А з-межи тих стовпів прорізувався до його уха слабий-слабий, проразливий писк — писк топленого котяти, писк умираючої дитини.
— Що ту такого? Що ту такого? — згомонів Іван. Ніхто не обзивався.
Він поступив кілька кроків дальше, мацаючи довкола себе. Його рука наткнулася на щось м'якого.
— Боже, а ту що такого? Хто ту? — крикнув Іван голосно.
Ніхто не обзивався. Писк не переставав, — роздавався лишень щохвилі слабше, глухше, жалібніше.
Іван кинувся до одних дверей, що припирали до сінок, до других, до третіх, — нема нікого. Двері позамикані. Всюди мешкали ріпники, такі ж нічні птахи, як і він. Властитель-жид мешкав оподалік у другім домі.
Іван видобув сірничку, черкнув, а її синій сірчаний поломінь на хвильку прогнав темноту, що панувала в сінях.
— Мати божа! А се що?
Він кинувся, мов божевільний, наперед.
— Фрузю, а ти що ту робиш?
Ніхто не відповідав.
— Холодна, боже мій! Зціпла, як кочан! Фрузю! Фрузю!
Но відповіді годі було діждатися. Іван кинувся до дверей, відмок свою комірку, засвітив пильно нафтівку і вийшов до сіней.
Страшний вид ударив його очі.
В углі сіней, за Івановими дверми, сиділа Фрузя. До груді тулила дитятко, обтулене, пообвиване старанно для охорони від морозу.
Бідна люб'яча дівчина! Як хорошо вона виглядала в тій хвилі! Червона шалінова хустка обвивала її голову, — перкальова спідничка фавдувалася на її колінах, — стебнована червоним шовком сорочка застегнена була червоною новенькою скиндячкою. Послідніх десять крейцарів стоїла тота скиндячка! Лиш лице її страшно змарніло за тоті дні! Лиш руки її худі посиніли, мов боз . Лиш очі її, широко отворені, не яріли вже гарячковим блеском, а склілися до світла, мов з леду уточені. Вона сиділа недвижна, — її очі смотрили німо наперед, на сіняні двері, — а уста напівотверті, бачиться, закаменіли в слові:
— Цить, дитинко, цить! Він зараз прийде, — твій таточко зараз прийде!
Бідна нещаслива дівчина! Як страшно, як хорошо вона виглядала в тій хвилі!
Весна. Пречудна гірська околиця замаєна свіжою зеленню, навіяна тисячними запахами, огріта теплом ясного сонця, упестрена чудовими цвітами. Під ногами стрімка споховатість гори, унизу ліс сосновий шумить, та гільцями махає, та запахом смолистим дише. Горі горою стежка пнеться крутими перевоями. З верха вид далекий, широкий, — на ліси безконечні, темно-сині, на мрачні хребти гір, круглячися по всіх краях видокругу. Глибоке, голубе небо чисте, немов безмірний звід із хрусталю самоцвітного.
На вершку гори опинився задиханий подорожній. Полотнянка на нім довга, на ногах чоботи, за плечима кошіль, — все то видає в нім чоловіка нетутошного, — підгірянина. В руках ніс він велику личану сівню , що служила за вигідну постівку і колиску маленькому, здоровому, круглолицьому хлопчикові, що спав собі спокійним сном.
Подорожній усів на мураві. В його оці замітний глибокий жаль, — на марнім лиці давнє погане життя полишало видні сліди.
— От тут хорошо! От тут спокійно та затишно! Ту мене ніхто не знає, — ту мож жити! Ну, бувай здорове, давне житє, давна муко! Прийшла пора отямитися, пора працювати, та не бориславською роботою!
Іван, — бо то він був, — опер голову на руки і задумався. Мабуть, нагадував тоті погані дні, прожиті в Бориславі, — пережиті в якімось обмороці, засліпленні і шумі. Що він наробив? Отець і мати померли з його вини — сам він протратив і перевів їх добро, кроваво запрацьоване, — сам позбавив себе честі перед людьми, — скаляв чесне ім'я вітцівське! А кілько нещастя, кілько горя і сліз накликав він на бідну Фрузю, на її родичів! Та тяжко помстилася на нім його вина! Тої хвилі, коли побачив Фрузю, заціпенілу коло своїх дверей, — тої страшної хвилі, коли крило смерті перемахнуло перед ним, — йому створилися очі. Давня чиста любов вернула, — та поневчасі. Не стало тої, що посвятила йому своє життя, — не стало Фрузі! Іван упав коло неї мов мертвий, обливаючи гарячими сльозами її холодні руки. І від того дня постановив зачати інше життя, — віддатися праці, та не для себе: для своєї дитинки — єдиної, найдорожчої пам'ятки по Фрузі. Його виховати на чесного чоловіка, йому вказати кращу дорогу до життя — то сталося його ціллю.
Ще цілу зиму пробув він в Бориславі, працюючи неустанно і пильнуючи маленького Андрійка. Але тото місце, де за кождим кроком стрічаєш жасні картини недолі і пониження людського, — тота западня опротивіла йому до глибини серця. Він постановив покинути її. Но куди йти? "До рідного села! — була перша гадка його. — Но як же я там покажуся давнім знакомим, родичам Фрузі? Ци їх вид, їх присутність, їх жаль не буде на кождім поступі ранити мого серця?.. Ні, в гори, далеко уходити, де мене ніхто не знає — там на маленькім куснику грунту зачинати зовсім нове житє, — хоть і вбоге, та чесне!"