— Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
— Ба, постійте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром, чи й погрозою, на ні на що не здасться, — не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, відки се на них упало. От що треба зробити. Всі, кілько нас ту є, і ті, котрих ту нема, — одним словом, усі, разом, одного поранку, кождий при своїй роботі, приходимо і кажемо: "Годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидіти вдома. Доки не буде більшої платні, доти й пальцем не кинемо".
І, сказавши те, всі додому!
Ріпники аж роти порознімали з диву, почувши таку раду.
— Ба, та як же се — покинути роботу?
— На час, на час, доки жиди плату більшу не дадуть.
— Але ж се може потривати довго.
— Ну, дуже довго воно не потриває. Адже ж уважайте: жиди поробили з ріжними купцями контракти: на той а той час достачити тілько воску, тілько нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз більше, ніж тота надвишка в нашій платні. А .самі до ям не полізуть, — потримаються, може, кілька день, та й мусять-таки до нас "прийдіте поклонімося".
— Але ж вони собі наспроваджують інших робітників!
— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
— А як мазурів спровадять?
— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
— Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?
— Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу.
— А жиди змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.
— Ми й куповати від них не будемо. Як у нас будуть свої гроші, то собі спровадимо самі з міста, ще за танші гроші!
— І гадаєш, що з того буде нам поміч, що підвисшать платню?
— Я гадаю, що мусять, скоро тілько ми видержимося твердо.
— Але таку громаду народа виживити, то треба величезної суми грошей!
— Можемо на час безроботиці одну часть людей відправити на села або де до міста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого діла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. І заки зачнем, то попереду уладити все порядно, і людей по селах розіслати, і хліба настарати, і всего. Але то о тім буде ще час поговорити. Тепер скажіть, чи пристаєте на тото, щоби у нас були каси: і часткові, і головна каса?
— Приставмо! Пристаємо!
— А на тото чи пристаєте, щоби дві третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головної каси?
— Ні, най дві третини йде до головної каси! Волимо давати по два центи, а щоби тілько нам усім швидше яка полегкість вийшла!
— А до головної каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре знаєте і котрим можете завірити. А головна річ, щоби каса була у такого чоловіка, що ту має яку свою посілість.
— Ба, а де ж ту такого найти, коли всі ми зайшлі, бідні?
— Я знаю такого чоловіка — старого Матія, що у него ту своя хатина. Я би гадав, що найліпше касу у нього помістити. І то так, щоби кождий частковий касієр міг кождого часу прийти і перерахувати, що і відки є в касі, і оповістити о тім своїх людей. Два другі при головній касі мали би щотиждень ходити по кошарах і збирати гроші. Таким способом усе було би безпечніше, що ніхто ані не оци ганить нікого, ані собі грошей не присвоїть. Чи пристаєте на тото?
— Пристаємо! Пристаємо!
— А де є той Матій? Хочемо видіти его! — закричали деякі, котрі не знали Матія. Матій виліз на камінь і поклонився громаді.
— Ти що за оден? — закричали до нього.
— Ріпник, люди добрі.
— У тебе є своя хата?
— Своя не своя, а так, як би своя. Моєї невістки хата, але вона в службі, не сидить тутка.
— А приймешся, щоби у тебе була наша каса і щоби ти мав нам за неї давати відповідь?
— Як перед богом і своїм сумлінням, так і перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громаді. А впрочім, вас ту з половина знає мене.
— Знаємо! знаємо! — озвалися многі голоси. — Можна покластися на него!
— Ну, а кого ж на других касієрів вибирати? — питали ріпники.
— Вибирайте кого знаєте, а наймім таких, щоби могли добре бігати, — сказав Бенёдьо.
— Будь ти!
— Ні, я не можу — слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботі, не зможу бігати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.
За сим Бенёдьо подякував громаді за послухання і зліз із каменя. Почався шум і гамір між ріпниками. До Бенедя тислися ріпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице і голосним, щирим словом подякувати за добру раду.
Між тим робітники швидко згодилися вибрати за двох других касієрів Прийдеволю і Сеня Басараба.
— Дякуємо за вибір і за вашу добру віру! — гукнув Сень до громади. — Постараємся добре послужити нашій загальній справі! А тепер, хто що може, прошу скинути по центові, по два, щоби наша каса від початку не стояла пусто!
— Гурра! По центові до каси! — закричали робітники.
— Скидайте кождий по центові, але кождий, — сказав Матій, — то таким способом, порахувавши, будемо знати, кілько нас ту є!
Пристали й на то, і коли зібрано гроші, начислили 35 ринських.
— Півчверта тисяча нас зійшлося! — крикнув Сень Басараб. — В касі нашій тридцять і п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тільку суму?
— Що то за сила — громада! — говорили між собою ріпники. — Добре то якийсь сказав: "Громада плюне по разу та й одного потопить!"
Гамір змігся, але був се вже не понурий, тривожний гамір прибитої безрадної маси; се був веселий гамір пчіл, що і для них настала весна, і зацвіли цвіти, і ожила надія щасливішого життя.
XI
Діла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив, землі не дотикаючи з гордості і радості. Все йому удавалося щасливо, і хоть се був тільки початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілості. І так поперед усього від "Воскової спілки" з Росії Леон одержав ось яку звістку: "Постачайте церезин, коли можна, ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочі, знаєте, звісних тутешніх способів нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезину до церквів православних. 100 000 кавцій зложено. Ждемо від вас вісті, коли буде готов перший ладунок".