З того часу, як попрощався з Іваном, минув добрий місяць.
…Як тільки потепліло і домб'євські горби, що обтиснули звідусіль табір, заслоняючи полоненим земний світ і залишаючи їм тільки сонце, позеленіли, а тепле небо висушило твань за колючою загорожею, Михайло з Іваном кожного дня на будівництві адміністративного табірного будинку вичікували, коли віддалиться наглядач, тоді виймали з кишень сухарі й тютюн і складали їх у мішечок, захований у цементний тунель майбутнього водопроводу. Коли вдалося роздобути свічку й сірники, Михайло сказав:
— Нині, Іване… Ось туди — на південний схід. Мені аби перелізти через Польшу, а серед чехів і русинів я не пропаду… Ти ось зараз, як тільки вартовий відійде на той край майдану, підійди до нього і пропонуй йому марки за тютюн. Торгуйся довго, він гроші бере. А я тунелем проповзу аж до тієї он улоговини. Там сосняк, ніхто до вечора й не помітить. Будь здоров…
Михайло помовчав хвилину, й Іван зрозумів, що брат хоче щось сказати. Знав — що.
— Говори, Михаиле.
— Ніхто не знає, Івасю, котрий із нас скоріше повернеться у Пилипівку. І чи повернемось… Я хотів тебе попросити… Прибережи якось Катрусю, якщо я… Батькова ганьба впала на неї, і ніколи вона її не позбудеться. Не знаю, як зможеш їй допомогти, але не залиши у відчаї. Вона варта і жалю, і любові.
Михайло крадькома потиснув Іванові руку, і той пішов виторговувати в наглядача, що стояв на протилежному краю будівельного майдану з карабіном на плечі, тютюн за останні Михайлові марки.
Крізь ліси і гори від Велички до Криниці пробирався Михайло ночами, людські житла обминав і жив тільки сухарями й водою. Уперше насмілився зайти до сільської хати на Пряшівщині. Словачки й українки давали їсти й приймали на ніч, ні про що не випитували, бо ж війна, усілякий люд блукає, вертаючись домів.
Михайло заздрив чехам і словакам, які вже не мусять воювати, аж дивно, що не мусять, бо ж увесь світ ще воює, і думав, що зрозпаченій і загнаній людині з будь–якого кутка світу можна тут заховатись. У хвилини крайньої втоми вирішував: залишиться тут, пастухом найметься. Та вранці йшов далі й далі, аж поки не переповз через Верецький перевал.
…Після перепочинку в сільській хаті у Климці подався пішки до Славська, звідки ходив поїзд на Стрий — Калуш — Станіслав.
Минав гору Маківку. Стояла вона — головата, поросла рідким лісом, зелена й чужа, аж незнайома. Може, тому, що зелена? Бо ж була тоді у снігу. Снігові окопи, замети снігу над урвищами, унизу хрест, а по той бік, на Скубанці, — москалі…
Зупинився. Біжить видолинком угору стежка на Грабовець, минає хрест, а там… А там світ раптом побілів, і вдаряє у вуха, аж болять перетинки, передсмертний зойк російського солдата…
Насувається на Михайла лава сірих людей, які біжать по схилу Скубаниці вниз, щоб його вбити, і всі наїжені гранчасті штики зливаються в один — блискучий і довгий, штик цілиться Михайлові прямо у груди, і ніщо вже його стримати не може; за штиком людина з відкритим ротом і вусами, це вона цілиться у нього і заколе, бо мусить… ще мить — хто перший?.. Михайлові руки незмірно видовжуються, його плаский багнет далеко попереду нього, він стрімко протинає ним простір, і враз багнет проходить крізь щось хрустке й м'яке, й на нього наколюється, немов овод на соломинку, чоловік… Чоловік сіпається назад, опускає карабіна у сніг, Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, яке щойно зійшло над ізвором, на багнеті кров, а вусатий чоловік у жовтуватій шинелі все ще стоїть, ніби не може вийти з дива, що його таки вбито, й вистогнує по–українськи чотири слова, які глухим відгомоном переслідували Михайла всі роки війни, а тепер вдарили пекучим докором сумління:
"Діти мої, за що?"
Здригнувся. Пішов швидко, не оглядаючись, а крик наздоганяв його стоголосою луною і стих, аж коли ввійшов у Славськ, де вешталися без діла стрільці.
Дізнався: це вояки Гірської бригади УГА, до якої після Вовчухівської операції прилучилися недобитки Гуцульського куреня, Михайлові фронтові побратими.
Зайшов до військової станиці, відрекомендувався отаманові Черському. Отаман довго допитував Шинкарука, не міг йняти віри, що він зумів утекти з домб'євського пекла. Потім наказав видати йому новий мундир із магазину, а увечері покликав до себе.
Розказував новини.
— Остання можливість узяти Львів нагодилася у березні: невідомо з якої причини на товарній станції злетів у повітря склад із снарядами. Чорні хмари диму залягли над містом, зчинилася паніка, можна було взяти Львів без бою… — Отаман підкрутив ґнота в гасовій лампі, зиркнув на двері, підвівся, прочинив їх і, впевнившись, що ніхто не підслуховує, продовжував: — Ви — колишній командант Першого галицького полку — повинен це знати… Я упевнений, що в УГА посаду начальника генерального штабу донедавна займав досвідчений шпигун. Польський. Довести цього не можу, зрештою, він уже усунений. Це я про полковника Євгена Мишковського… Ви його не знали, Мишковського взяв до себе генерал Михайло Омелянович–Павленко, коли його призначили начальним командантом УГА… Яким з таким. Тепер, коли справа фактично вже програна, Петрушевич доручив командування армією генералові Миронові Тарнавському. Дуже доброї думки про нього і стрільці, і старшини. А я волів би Гриця Коссака — то досвідчений вояка… Так ось, можна було йти на Львів, усе було готове до наступу. Зірвав наступ Мишковський: переконав Омеляновича–Павленка, який не знав ні армії, ні особливостей польсько–українських стосунків, що Львів нема з ким брати. Поговорюють, не знаю, скільки в тому правди, що Пілсудський, який прибув до Львова, сказав нібито на військовій раді, що обом українським провідцям — Омеляновичу–Павленку і Мишковському — належиться від нього по ордену virtuti militari.
— Яке становище нині на фронті? — спитав Михайло.
— Критичне. 15 травня легіони генерала Галлера прорвали оборону УГА під Хировом, де стояв і я зі своєю Гірською бригадою. Галлер перейшов Ствряж, потім Дністер біля Самбора і тепер натискає на лінії Самбір — Щирець, щоб прорватися до Львова. Тим часом стало відомо, що на головний двірець прибув від французького генерала Бертелемі ешелон із сімнадцяти вагонів, набитих амуніцією. А у стрільців під Львовом залишилося по п'ять патронів на кожного… Вчора надійшла сюди ще одна звістка: відпоручник Петлюри Курдиновський підписав у Варшаві угоду з польським прем'єром Падеревським про кордон між Польщею і Україною по Збручі. Кордон має затвердити Найвища рада Антанти… Нас поженуть на схід.