Перша кров пролилася 1 листопада після обіду.
Із самого ранку польські боївки, якими командував сотник Мончинський, що прибув у складі ліквідаційної комісії з Кракова, почали контракцію. До передвечір'я боївкарі перекрили вулиці Городецьку й Сапіги, зайняли школу Кордецього і прострілювали з вікон площу біля костьолу Ельжбети; до товарної станції, де стояли австрійські амуніційні магазини, не проскочив ні один наш самохід; до вечора боївки зайняли товарну станцію і головний двірець. Нашу команду перебили, тільки декому вдалося втекти.
Це був наш перший і найтрагічніший програш. Ми до кінця війни не зуміли взяти у свої руки залізницю — смертоносну жилу, якою удень і вночі напливали з Перемишля до Львова ворожі підкріплення і зброя, а на закінчення тріумфально пройшов нею із своєю армією генерал Галлер.
У польських руках залишився теж і Замарстинів, звідки боївки поповнювалися ремісниками, колійовцями і передміськими люмпенами. У міській різні розмістився штаб боївок.
Почалися вуличні бої. Лінія польсько–українського фронту в перші дні листопада пролягла від Стрийського шосе по Кадетській і Коперника — до дирекції залізниць і Янівської вулиці. Українське військо закріпилося на Цитаделі, у касарнях Фердинанда на Городецькій і на станції Підзамче. На Підзамчі, куди мав з дня на день прибути ешелон із загоном імені Ґонти під командою отамана Долуда, точилися запеклі бої.
Проте і на зайнятій нами території міста не було затишно. То тут, то там із вікон гримотіли постріли, падали й вибухали на бруку ручні гранати, боївкарі стріляли з відкритих каналізаційних люків і зникали, мов привиди. Лазарет на Ставропігійській переповнився пораненими. Диверсантів ловили й розстрілювали на місці, але це не допомагало — ми опинилися між двох вогнів.
Учорашні австрійські жовніри, сільські хлопці, які звикли воювати в полі, у окопах, де чітко розмежовувались фронт і тил, не вміли знаходити зручних місць для оборони й наступу в умовах вуличних боїв, панікували і через те марно гинули.
Почалося дезертирство. На очах у старшин жовніри кидали кріси й покидали місто, для польових судів не було часу, та й усіх не розстріляєш, усе ж таки свої.
Не витримав і мій Омелько Хома.
— Уже я навоювався, пане хорунжий, — по саму гульку. Не треба мені ніякої України.
Він стояв переді мною з винуватим виглядом, але у своєму рішенні непохитний.
— Я ж уб'ю тебе! — скрикнув я. — Чого ж тобі треба, як не України? Польщі хочеш, німців, мадярів?
— Ви, пани, своє знаєте. А я — простий хлоп. Буду корову пасти, аби–м живий залишився.
— Наймитом будеш, як і був! — схопив я його за вилоги шинелі. — Ти в поляків повчися, як треба воювати… Тобі аби лише тельбух напхати, а хто осідлає — усе одно!
— Ми до сідла звичні, пане хорунжий… Та ви як відвоюєте свою державу, то й самі в те сідло сядете. А я…
І пішов, не боячись, що я вистрелю йому в спину. О, народе, як ти звик ходити в упряжі. Коли ж нарешті ярмо прогризе твоє тіло до кісток, і ти схаменешся від болю?
Нарешті з коша УСС, який стояв на Бессарабському фронті у Вижниці й поповнювався поворотцями з російського полону, прибула на Персенківку тисяча стрільців під командою полковника Гриця Коссака.
Стрільці пішли в наступ на головний двірець, але були відбиті і закріпилися на Цитаделі, де стояв я, уже у званні сотника, із своїм поріділим полком.
7 листопада Національна рада створила Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Секретаріат проголосив Західноукраїнську Народну Республіку: військові сили у Львові й інших воєводствах та повітах стали називатися Українською Галицькою армією. Начальним командантом УГА став Гриць Коссак.
Того ж дня з магдебурзької фортеці повернувся до Варшави Юзеф Пілсудський і проголосив себе вождем Польщі. Кость Левицький з цієї причини занепав духом: пішли чутки, що Державний секретаріат має намір перебратися зі Львова до Тернополя. Командант польських військових сил у Львові сотник Мончинський вислав своїх відпоручників до польського уряду у Варшаві — по допомогу.
…Перший галицький піхотний полк квартирував на Цитаделі. Власне кажучи, з полку залишилася сотня, потрібне було поповнення, і я, наслухавшись чуток про можливу передислокацію Державного секретаріату до Тернополя, вирішив звернутися особисто до полковника Коссака — дізнатися правди. Йому одному я ще вірив: чей не скапітулює й він — старий воїн, пропалений у боях чотирирічної війни.
Був пізній вечір. Не роздягаючись, я ліг на прічу[38], щоб на годинку задрімати: старшинам дозволялося заходити без попередження до команданта армії після півночі. А коли сон, немов вогка жовнірська шинеля, вкрив мене задушливою повстю, я почув звідкись дуже знайому мадярську примівку; із зусиллям виборсався з густої патоки сну й, не можучи прийти до тями, вдивлявся в обличчя вусатого вояка, що стояв наді мною, високий і худий, з відзнаками сотника на вилогах ковніра.
— О сакрамент! Іште нейт![39] — вигукував сотник, реготав, і врешті я упізнав.
— Сотник Цяпка! — схопився я з прічі й повис у нього на шиї.
Він підняв мене, на третину нижчого за себе, догори і, сміючись, дихав мені в обличчя густим махорочним духом.
— Евентуально! У власній особі! Але й ти вже, бачу, сотник, ростуть наші, тільки Цяпка до смерті залишиться сотником, бо подумай тільки, як би то смішно звучало: отаман, полковник або, не дай Господи, — генерал Цяпка!.. А ти живий! Як мені сказали хлопці з твого полку, хто в них командант, то я зарепетував з утіхи, мов кіт у марці: де ж би то міг подумати, що ти оклигаєш після того, як тебе на марах винесли з ізвору під Маківкою!
— Бо війна — війною, пане сотник…
— О, то правдива пісня! Хто її склав, не знаю, може, й Андрій Бабюк. Залишився хлопець біля Кам'янця із своїм куренем… А пісня розлетілася по світу, мов липове клиння, і ти знаєш, прошу я тебе; усі гадають, що Цяпки нема і ніколи на світі не було, що Цяпку видумали собі стрільці, а тому я буду вічно жити, і ніяка куля мене не вцілить… То як, здамо ляхам Львів чи ні?
— Ви прийшли сюди для того, пане Цяпка, щоб ще і я почав панікувати? — змінив я різко тон розмови. — Хто розпускає такі чутки?